— Ну? — коротко запитав, непривітно дивлячись на бійців.
Мосіков скривився і з ваганням глянув на Самсонова, мовляв, бач, як зустрічають? Але відчуття голоду пересилило.
— Слышь, хозяин, дай пожрать что-нибудь, а? Сил нет, как жрать хочется… Вторые сутки эдак вот… Не жрамши…
— Як ваша зверху була, так і слово таке забули: господар… А зараз, як приперло, так хазя-а-аін, — перекривив російське слово господар хати, — нема у мене для вас нічого! Геть звідси! Вас за сьогодні чоловік з двадцять було, усім давати, сам з голоду здохнеш! Та й не хочу я вам нічого давати! Ви в нас півсела у Сибір запроторили,[32] ось зараз туди і топайте, там вас і нагодують…
— Ах, ты ж!.. — задихнувся від ненависті Мосіков і рвонув гвинтівку з плеча, — мы за тебя кровь проливаєм…
— Та невже? — насмішкувато запитав господар і додав, — нумо, хлопці!
У ту ж мить розчахнулися вікна, і з них висунулися дула трьох гвинтівок.
12 3 вересня 1939 року до початку 1941 року населення у приєднаних до СРСР територіях Західної України скоротилося на 400 тисяч чоловік (htth://news2000.org.ua/print?a=/paper/40926)
— Кажу вам, геть! І дякуйте Богові, що в мене сьогодні день народження, не хочеться руки об вашу паскудну кров бруднити…
Виходу не було, довелося забиратися з негостинного двору. Мосіков судомно затиснув у спітнілій долоні ремінь гвинтівки, Самсонов важким поглядом міряв господаря.
— Давай, давай звідси… — той недобре посміхнувся.
— Идём, Самсон, — отямився першим Мосіков.
Назад пішли тією ж стежиною. Вийшли з городу і зупинилися. їсти хотілося ще сильніше.
— А эта сволочь сидит за праздничным столом! — Самсонов неочікувано скинув гвинтівку з плеча та прицілився в бік хати. Мосіков ледь встиг підбити його руку. Гримнув постріл, але куля пішла вгору.
— Сдурел? Нас тут же положат всех к едрёне фене! — Мосіков потяг друга у бік кущів бузку, — дурак… Честное слово, дурак!
— А что они? Куска хлеба пожалели… Еще и издеваются, сволочи!
— Заткнись, пойдем к другой избе. Может, там что дадут…
— Идём. Только на этот раз все будет по другому…
Мосіков скинув гвинтівку з плеча, Самсонов зробив те саме На цей раз собака загавкав, наче хотів зірватися з ланцюга. Вони не стали чекати, поки хтось вийде на ґанок. Мосіков влучив чоботом у двері та заскочив у сіни, а звідти у світлицю.
— Всем лежать, вашу мать!.. Перестреляю к чертовой матери всех!
У хаті були молода жінка, яка сиділа біля ліжка, де лежало немовля, ще одна жінка, але старша, років під п’ятдесят, та таких же літ чоловік. Самсонов взяв на приціл чоловіка, а Мосіков наводив гвинтівку то на молодицю, то на літню жінку.
— Так… — промовив неголосно він, — ти! — повів зброєю у бік літньої жінки, — собери в какой-нибудь мешок еды. И быстро! Хлеба, сала, картошки… Все, что есть… Торопись, давай! Не рыпайся! — рикнув він на чоловіка, який ступнув до жінки.
— Та я хотів допомогти…
— Заткнись! А ты шевелись, давай!
Жінка поквапливо знайшла якийсь мішок і почала кидати туди усе, що бачила їстівного. Молодиця міцно притулила до себе дитину і мовчала, тільки очі її світилися переляком навпіл з ненавистю. Чоловік теж закляк на місті, боячись навіть поворухнутися, лише зиркав то на молодицю з дитиною, то на жінку, яка кидала у мішок продукти: хлібину, ще теплу, недавно витягнену з печі, варену, у лушпинні картоплю, кілька цибулин.
— Масло! Масло не забудь! — прикрикнув Мосіков, і повів гвинтівкою у бік столу, де у куточку, на тарелі, лежала невеличка жовтувата грудка масла.
— Угледів…
— Ложи, давай… — з погрозою у голосі наказав Мосіков.
Жінка зітхнула, але загорнула масло в газету, поклала до мішка і простягнула солдатові. У ту мить, коли обидва вже повернулися до дверей, щоб вийти, ті відчинилися, і до хати зайшов молодий чоловік.
— А це хто…
Він не встиг доказати, гримнув постріл, чоловік схопився за плече і сповз по стіні на підлогу. Це Самсонов не витримав нервової напруги й натиснув на спусковий гачок. Чоловік голосно застогнав, молодиця притисла дитину до грудей ще міцніше, а жінка кинулася до пораненого.
— Васильку!!!
Чоловік, який до того стояв нерухомо, теж кинувся до пораненого:
— Синку!
Скориставшись метушнею, Самсонов і Мосіков вибігли й рвонули до лісу. Мосіков розмахував важкеньким мішком у одній руці, і гвинтівкою у другій, Самсонов час від часу оглядався, чи не біжить хтось навздогін, але гонитви не було.
— Левее забирай, к железке! — кричав Мосіков.
Нарешті вони заглибилися у ліс, добігли до залізничної колії, пройшли з півгодини уздовж неї, а потім, віддихавшись, сіли на повалений стовбур.
— Картошечка… — мрійливо прошепотів Мосіков, — с маслом… По две, не больше. Жратву надо экономить! — раптово строго наказав він.
Витяг з мішка чотири картоплини, масло, цибулину, яку розсік навпіл невеличким складаним ножем. Самсонов накинувся на їжу, тоді як Мосіков їв не кваплячись, спокійно і вдумливо, пережовуючи кожен шматочок картоплі з таким виглядом, наче читав надскладний науковий твір.
— Самсон, а Самсон, а зачем ты того мужика подстрелил?..
— Да оно само как-то… Дверь скрипнула, а у меня палец дёрнулся…
