— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.
— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.
— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.
— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.
— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.
— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.
І по цих словах надовго замовкає.
— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.
— Ні. Він хоче поговорити з тобою.
— Тоді нехай говорить!
— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.
— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.
— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.
— Венеція, Венеція.., — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.
— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. "А ти вже цілком старий", — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.
— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!
І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (...) і подаю в перекладі пані Цитрини).
— Уперше Венецію було вражено п'ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (...).
— Велика морська держава вмить перестала бути великою (...).
— На малі світових подорожей і походів сталися зміни (...).
— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (...).
— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (...).
— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (...).
— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (...).
— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (...).
— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (...).
— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних галерей і винарень (...).
— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (...).
— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як агресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (...)
— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (...).
— Однак ми вміли ніколи не журитися приявним станом речей (...).
— Проти кожного пригнічення — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято (...).
— Ми явили собою прекрасне збочення, нас подивляли, до нас приїздили вчитися: любові, малярства, мореплавання, работоргівлі, музики, хіромантії, виночавлення, кровозмішування, архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладання гороскопів і скрипкових концертів, усіляких інших ремесел, як ювелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — любові, оральної, анальної, будь-якої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (...).
— Завдяки цьому ми дожили. Пригадується мені, Байрон, відвідавши якось Феста дель Реденторе (1), сказав приблизно таке: "Леонардо, це робить вас нездоланними!" (...).
— Байрон? — перепитав Стасьо.
— Байрон, — уперто хитнув головою старух. — Вас це дивує? Так, я знав його. А ще раніше — папу Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І святого Марка, євангеліста. Я маю право називати себе старим як світ, юначе (...).
По цьому вельмидостойний сухезно засміявся й тоді, чимраз поривніше віддихаючи, продовжив мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адуся не все поспівала з перекладом, а гостески з масуванням.
