Цей роман є, власне, ще одна моя спроба створити цілком реалістичну оповідь на міжзоряну тематику — подібно до того, як у «Космічній прелюдії» (1951) я з допомогою знаної або передбачуваної тоді технології зобразив першу подорож, здійснену людством поза межі Землі. В цьому романі ви не знайдете нічого, що суперечило б відомим засадам чи заперечувало їх; єдиною справді буйною екстраполяцією можна вважати «квантовий двигун», але навіть він має вельми поважну рідню (див. Післямову). Якщо він виявиться нездійсненною мрією — що ж, тоді існують деякі ймовірні альтернативи; і коли ми, примітиви двадцятого століття, можемо їх собі уявити, то майбутні вчені, безперечно, винайдуть щось набагато краще.Артур КЛАРККоломбо, Шрі Ланка,3 липня 1985 р.
Ніде в усьому космічному просторі, в жодному з тисячі світів не знайдеться людей, щоб поділити нашу самотність. Там може бути мудрість, може бути сила; десь із глибин космосу, можливо, величезні прилади… даремно спостерігатимуть, як руйнується наша дрейфуюча простором хмарка, і володарі тих приладів, можливо, тужитимуть, як тужимо ми. Проте, щодо природи життя і засад еволюції, ми своє слово вже сказали. І більше ніколи й ніде людини вже не буде…
Я написав негарну книжку, та почуваюся чистим, мов ягня.
Перекладено за виданням: Arthur С. Clarke. The Songs of Distant Earth. Ballantine Books. New York.
© 1986 by Serendib BV.
© Вадим Хазін, 1993, переклад українською мовою.
В основі цього роману лежить ідея, висловлена майже три десятиліття тому в однойменному оповіданні, яке пізніше увійшло до збірки «По той бік неба». Проте написати роман мене «надихнув» — вживаю це слово в негативному значенні — зорепад так званих космічних опер, що заповнили останніми роками екрани кінотеатрів та телебачення. (До речі, який антонім від «надихнуло» — «видихнуло»?)
Прошу правильно мене зрозуміти: мені дуже сподобалися найкращі серії «Зоряних мандрів», як і епічні фільми ЛукасаСпілберга, коли згадати тільки найславетніші приклади з цього жанру. Але твори ці, власне, казкові, а не науковофантастичні у точному розумінні цього терміна. Нині можна з достатньою певністю стверджувати, що в реальному світі нам, мабуть, ніколи не вдасться перевищити швидкість світла. Навіть якнайближчі зоряні системи лишаться віддалені від нас на чимало десятиліть чи століть; жоден космічний корабель неспроможний буде переправити вас з одного зоряного скупчення до іншого за тиждень, як запросто робить від серії до серії «Ворп6». Небесний Продюсер спланував виставу зовсім не так.
За останнє десятиліття відбулись також значні й досить дивні зміни у ставленні вчених до проблеми Позаземного Розуму. Ця тематика не поважалась ніким (окрім підозрілих суб’єктів на зразок наукових фантастів) аж до 1960х років: тут віхою може вважатися книга «Розумне життя у Всесвіті» Шкловського та Сагана, видана 1966 року.
Та зараз тут спостерігаємо тупцювання на місці. Цілковитий провал зі спробами знайти бодай якийнебудь слід життя у Сонячній системі або вловити хоча б один радіосигнал із міжзоряного простору, для чого стояли напоготові наші гігантські антени, змусив деяких учених виснувати: «Мабуть, ми таки єдині на весь Усесвіт». Доктор Френк Тіплер, найвідоміший серед прибічників такої точки зору, напевно (і, без сумніву, умисно) образив саганівців, давши одній із своїх статей провокаційну назву «Нема ніякого Позаземного Розуму». Карл Саган з прихильниками (до них приєднуюсь і я) заперечують проти такого висновку, твердячи, що судити так категорично ще дуже й дуже зарано.
Тим часом полеміка розгортається; як хтось влучно висловився, відповідь на користь тієї чи іншої сторони викличе бурю емоцій. Вирішити це питання можна тільки за допомогою фактичних доказів, а не логічних міркувань, хоч якими правильними вони б здавались. Мені особисто було б до душі, якби всі ці суперечки на пару десятиліть припинились, давши змогу радіоастрономам, неначе старателям, що промивають золотоносний пісок, спокійно просівати ту зливу шумів, яка лине на нас із небес.
Цей роман є, власне, ще одна моя спроба створити цілком реалістичну оповідь на міжзоряну тематику — подібно до того, як у «Космічній прелюдії» (1951) я з допомогою знаної або передбачуваної тоді технології зобразив першу подорож, здійснену людством поза межі Землі. В цьому романі ви не знайдете нічого, що суперечило б відомим засадам чи заперечувало їх; єдиною справді буйною екстраполяцією можна вважати «квантовий двигун», але навіть він має вельми поважну рідню (див. Післямову). Якщо він виявиться нездійсненною мрією — що ж, тоді існують деякі ймовірні альтернативи; і коли ми, примітиви двадцятого століття, можемо їх собі уявити, то майбутні вчені, безперечно, винайдуть щось набагато краще.
