На її крик озвалися цвіркуни. Примарна трійця зникла; чарівне вогнище і бурштинові лінії згасли. Розчарована, розлючена, Ліна палко вилаялася. Відтоді ігнорувала всі події Ковену, хоча знала, що рано чи пізно це зухвальство їй відлупиться.
Переступивши через власну гордість, вона написала Северинові знову, але ворона повернулася з непрочитаним посланням. Отже, полонений... Або загинув.
Тишу вечірньої прохолоди пронизало голодним дзижчанням комарів. Ліна змахнула рукою в охоронному жесті, допила охололий відвар. Ось і завершився черговий день...
Хаос підвів голову і вибалушився в ніч.
— Так, чую, — кивнула Ліна. — До нас поспішають.
Мабуть, знову поранені.
Від початку війни вона лікувала і вояків, і біженців. Зазвичай ні хворі, ні їхні близькі не могли віддячити, та Ліна не відмовляла в допомозі і невдовзі прославилась на весь паланок. У Старих Садах її полюбили: селяни пишалися видатною відьмою, не відаючи, як Ліні доводилося платити за славу. Зранку до хати вишикувалася черга, що могла тривати до вечора, сон перебивали посеред ночі, а кожен день нагадував попередній — серед поранених і хворих, у оглядах, чарах і наказах добровільним помічникам: прибрати, витерти, принести, викинути... Горопашний Хаос, ошелешений натовпом, постійно ховався. Ліна забула, коли мала день відпочинку. Вона засинала мертвим сном, нашвидкуруч перекусивши якимись холодними стравами, що їй приносили щоранку.
Падкатися по господарству допомагали вдячні родичі і друзі хворих: вдень її тихе обійстя аж роїлося (на диво, нічого не крали), всеньку дорогу до хвіртки всівали кінські кізяки, під тином вишикувалися вози і двоколки. Бозна, скількох людей вона поставила на ноги за ті місяці — Ліна не рахувала. Зрештою, заради цього вона й пішла у відьми.
Накопичені почуття прорвало, коли одного похмурого дня на порозі стала Мотря, що підтримувала під руку немічну жінку.
— Вибач, доню, — мовила хвора. — Вибач стару дурепу.
Ліна тримала її в обіймах, допоки не повірила, що то справді мама, а потім, змахуючи сльози, заходилася оглядати: вона мала ті самі симптоми, що звели в могилу батька — але Мотря приїхала вчасно. Ліна, напхавши клунок зіллями й тинктурами, пояснила, як піклуватися про здоров'я матері. Сестра на прощання не витримала, розридалася, кинулася на шию зі словами вибачення, і Ліна без вагань вибачила. Тяжка гостра брила, що поросла мохом на її серці з дитячих років, до чиєї болючої ваги вона давно призвичаїлася, розвалилася на уламки і лишила по собі відчуття легкості.
Вбивство Темуджина. Відступ Орди. Черги біженців висохли, вояки зникли: поволі повернулося розмірене життя і забуті дні, коли Ліна могла байдикувати до самого вечора, а компанію їй складав лише Хаос.
Мати одужала. Завітала на гостину разом із Мотрею, її чоловіком та небожами Ліни, яких вона ніколи не бачила — старша дівчинка і хлопчики-двійнята, що ледь зіп'ялися на ніжки. Дорослі святкували за столом, хлоп'ята гралися дерев'яними фігурками, що їх колись різьбила Ліна, а дівчинка гасала навколо і роздивлялася кожну дрібничку у хаті зі щирим захватом.
— Я теж стану відьмою, — заявила вона після оглядин.
— Якщо батьки дозволять, — усміхнулася Ліна.
— Подивимося, — відповіла Мотря, а її чоловік, кривий на око бондар, який уже добряче захмелів, знизав плечима.
Родичі кликали до себе на гостину, та Ліна поки не зважилася. Непояснюване передчуття тримало її тут, край Старих Садів, а відьма звикла довіряти нутру. Може, саме цієї ночі чекала?
У нічній тиші підковані копита гучно вистукували по дорозі. Один, два, три... П'ятеро. Чвалували крізь темінь — отже, щось термінове.
Ліна накинула на плечі чорну хустку з вишитими півоніями, рушила до хвіртки, Хаос побрів за нею. Коли вершники звернули на дорогу до хати, відьма запалила каганець, і ті перейшли з чвалу на клус: збройні чоловіки, змилені коні...
— Несіть пораненого до хати, — гукнула Ліна, прочиняючи хвіртку.
Несподівані візити збройних ватаг не страхали її.
Коні спинилися, очільник загону спішився. Зробив кілька кроків назустріч.
— Ліно? Це ти?
Востаннє вона чула цей голос... Коли він жалюгідно намагався пояснити, чому обрав іншу.
Чоловік скинув каптура, і Ліна побачила його обличчя. Схопилася вільною рукою за тин, бо земля пішла з-під ніг.
Живий. Він живий!
Мавка вкрала його перший цілунок, вовкулака вкрала його серце, — і тільки вона змирилася, що Ґадра вкрала його життя, коли він постає перед нею у плоті!
Відьма перевела подих. На Северинові виднілися сліди потойбічних кайданів, чоло поорали змошки, чорні пасма посріблило сивиною. Отже, попався, але якимось чином вижив.
— Соломія вдома?
Він дивився на неї повними горя очима.
— Соломія загинула.
Характерник сполотнів.
— Що? Коли?
— Тогоріч, — Ліна махнула каганцем. — Розповім, але спочатку несіть вашого пораненого.
— Пораненого? — Северин озирнувся. — У нас усі цілі.
— Я звикла, що таким чвалом привозять людей на межі життя і смерті.
