У продовженні легендарного циклу Роланд Дескейн та його ка-тет продовжують пошуки Темної вежі, але цього разу ще й Сюзанни — чорношкірої учасниці ка-тету з білими ногами — та її маляти. Потрапляючи у різні світи та часи, вони намагаються з'ясувати, який же з них є справжнім і хто ховається під титулом Багряний Король. Та сюжет виходить за рамки самої книги — герої починають шукати свого бога, який створив їх, — автора Стівена Короля-Кінга. Що буде, коли вони його знайдуть?..
Присвячується Таббі, котра знає, коли це було зроблено
Йди собі: існують й інші світи.
Я дівчина постійної печалі,
Натерпілась лиха на своїм віку.
Навмання блукаю я світами,
Я не маю друзів,
На правдивий шлях мене наставити нема кому…
Справедливість — це те, що воліє чинити Бог.
— Чи довго триватиме магія?
Спершу ніхто не відповів, тому Роланд перепитав знову, цього разу вже дивлячись прямо туди, де у протилежному кутку священникової вітальні сиділи Хенчик з роду манні та Кантаб, жонатий на якійсь з численних онук Хенчика. За звичаєм манні, вони тримали один одного за руки. Старший цього дня втратив онуку, та якщо він і журився, емоції не відбивалися на його незворушно закам’янілому обличчі.
Поряд з Роландом, нічиєї руки не тримаючи, сидів мовчазний, з жахливо блідим обличчям Едді Дін. Біля нього на підлозі, схрестивши ноги, примостився Джейк Чемберз. Хлопчик затяг собі на коліна Юка, Роланд такого ніколи раніше не бачив та й не повірив би, що цей пухнастик-шалапут може дозволити з собою таке витворяти. Обидва — і Едді, й Джейк були заляпані кров’ю. Кров на сорочці Джейка належала його товаришу Бенні Слайтмену. В Едді на сорочці була кров Марґарет Айзенгарт, колишньої Марґарет з клану Червоної Стежини, загиблої онуки старого патріарха. Обидва — і Едді, й Джейк — виглядали втомленими так само, як почувався Роланд, проте він був цілком певен, що цієї ночі відпочинку їм не буде. Звіддаля, з міста, долинули вибухи феєрверку, співів, свята.
А тут ніхто не святкував. Бенні й Марґарет загинули, а Сюзанна пропала.
— Хенчику, скажи мені, благаю, скільки часу триватиме магія?
Старий якось зніяковіло погладив собі бороду.
— Стрільцю,
— Скажи, що ти сам про це думаєш. Зважаючи на те, що ти
Едді здійняв руки. Вони в нього були брудними, під нігтями засохла кров, і до того ж тремтіли.
— Скажи, Хенчику, — промовив він голосом тихим і таким пригніченим, якого Роланд від нього ніколи не чув. — Скажи, благаю тебе.
Увійшла Розаліта, невтомна робітниця отця Каллагена, з тацею в руках. На таці стояли три філіжанки й карафа паруючої кави. Принаймні вона знайшла час, щоб скинути запилюжені, заляпані кров’ю джинси й сорочку і перевдягтися у домашнє плаття, але шок так і залишився в її очах. Вони визирали з її обличчя, немов зі своїх нірок якісь малі звірятка. Вона мовчки націдила каву і подала філіжанки. Та й кров вона не дочиста змила, помітив Роланд, беручи філіжанку. Залишилася смужка на тильному боці правої руки. Чия це кров, Бенні чи Марґарет? Звідки йому було знати. Та його це не вельми й обходило. Вовків було подолано. Колись вони можуть прийти знову або й ніколи більше не з’являться у Кальї Брин Стерджис. Це справа ка. А їхня проблема — Сюзанна Дін, котра насамкінець зникла, забравши з собою Чорну Тринадцятку.
Хенчик промовив:
— Ти-бо питавсь про печеру?
— Атож, отче, — підтвердив Роланд. — Про тривкість магії.
Отець Каллаген взяв філіжанку, неуважно посміхнувся і кивнув, проте без жодного слова подяки. Відтоді, як вони повернулися з печери, він майже не говорив. На колінах у нього лежала книжка, що називалася «Салемз-Лот», написана вона була чоловіком, чийого імені він ніколи не чув. Нібито белетристика, але там йшлося про Доналда Каллагена, себто про нього. Він жив колись у місті, про яке там розповідалося, брав участь в описаних там подіях. Він подивився на задню сторінку обкладинки, на той клапан, де вміщують фотографію автора, чомусь ледь не впевнений, що побачить власне обличчя, яким воно, радше за все, було 1975 року, коли відбувалися ті події, але там не було ніякого зображення, лише текст про письменника, та й з нього мало що можна було довідатися. Живе у штаті Мен. Одружений. До цієї написав ще одну книжку, відгуки на яку були доволі добрими, якщо вірити цитатам на обкладинці.
— Що потужніша магія, то довше вона триває, — мовив Кантаб і запитально подивився на Хенчика.
— Атож, — погодився Хенчик. — Магія й чародійство — одне й те саме, і вони розгортаються іззаду. — Він зробив паузу. — З минулого, сказати б ото так.
— Ці двері прочинялися в багатьох місцях і багато разів у той світ, звідки прийшли мої друзі, — сказав Роланд. — Аби вони мені відчинилися знову, але тільки туди само, де й два останніх рази. Два найостанніших. Це можливо зробити?
