Олесь Бердник
Подорож в Антисвiт
Пролог
Людина з неба
Старий рибалка Хуан схопив Педро за плече, схвильовано затермосив його.
- Дивись, дивись!
- Що таке?
- Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?
- Бачу. Нiби людина.
- Звiдки людина? Що ти мелеш?
- Може, з лiтака? Не розкрився парашут...
- Не чути. Не гуде!
Темна постать стрiмко наближалась до поверхнi моря. Ось з'явився високий стовп води. Дiти i жiнки на березi перелякано кинулися врозтiч.
Почувся крик. З води з'явилася рука, знову зникла.
- Заводь мотор! - крикнув Хуан.
Педро смикнув тросик старого пiдвiсного мотора. За човном весело зашумiла вода. Берег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до мiсця падiння людини. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.
- Нiчого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з'явилася знову рука. Бачу. Ще трохи...
На поверхнi моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя i зникло.
- Педро! Втопиться! - приглушено крикнув Хуан.
Студент мовчки став на борт i стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Минали тягучi секунди. Нарештi в глибинi забiлiла сорочка Педро. Вiн зринув бiля човна, глибоко вдихнув повiтря.
- Є. Тримайте, дядю Хуане.
Одною рукою студент витягнув утопленика за комiр пiджака. Старий рибалка помiг йому. Незабаром Педро вже сидiв у човнi, скидаючи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на днi човна. Обличчя в багрових сутiнках заходу було непорушне, мертвенне, волосся поприлипало до лоба i щiк, очi глибоко запали.
- Невже мертвий? - прошепотiв Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.
- Живий.
Вiн перехилив утопленика вниз обличчям - з рота полилася вода. Потiм, розтираючи ноги, старий наказав:
- Роби штучне дихання, чи як там його...
Через хвилину груди незнайомого судомливо пiднялися... опустилися. Почувся стогiн. Хуан радiсно поглянув на небожа, пiдморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятованого, ждали. Нарештi очi його розплющилися, повiки затремтiли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потiм його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.
- Де я? - ледь чутно промовив вiн.
- Заспокойтесь, - Педро нахилився над ним. - Ви в друзiв. Ми врятували вас...
- Врятували, - повторив незнайомий.
- Так. Ви впали в море. Що сталося з вами? Звiдки ви з'явилися?
- З антисвiту, - тихо вiдповiв утопленик.
- Як? - заїкнувся Хуан.
- З антисвiту, - байдуже повторив незнайомий.
Хуан i Педро перезирнулися. Старий рибалка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.
- Чи мене хто-небудь бачив? - раптом запитав незнайомий.
- Бачили, - сказав Педро. - Дiти, жiнки на березi... Але пояснiть нам... Хто все-таки ви?
Врятований не вiдповiв. Вiн знову заплющив очi, почав марити. Пальцi його судорожно ворушилися, нiби шукали чогось на днi човна.
- Зовсiм негодящий, - Хуан похитав головою. - Треба везти на берег. Як ти гадаєш - звiдки вiн?
- Може, з в'язницi? Або з божевiльнi.
- Це точнiше. Раз побував на якомусь там свiтi - значить, не iнакше - з жовтого дому...
- В тюрмi теж можуть дати так, що збожеволiєш.
- I то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив - значить, утiк. Тут, на великому островi, недавно побудували якiсь секретнi заводи, приїхали янкi, багато вчених i солдатiв... Може, звiдти?
- Може... Тiльки хто ж вiн? Нiби не з простих людей...
- Схожий на вченого. Обличчя бiле... Мабуть, янкi...
Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.
- Буде шторм уночi. Треба їхати додому.
- А його?
- Заберемо з собою. Вже темно, нiхто не побачить. Заводь мотор...
Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилi, вiн минув Чортову скелю, зайшов у малесеньку бухту.
Залишивши човен, Хуан i Педро пiдхопили врятованого попiд руки i понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев'яному лiжку, вони поклали на неї незнайомого.
- Побудь з ним, а я пiду розвiшаю сiтi, - сказав Хуан.
Вiн вийшов надвiр. У вiдчиненi дверi вiйнув теплий вiтер, дихнувши духмянистим запахом тропiчних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присiв на край лiжка. Невiдомий щось бурмотiв, стогнав, глухi прокльони виривалися з його грудей, неяснi благання.
- Лю, - марив невiдомий. - Лю, кохана моя... Я знайду тебе... знайду... Хмари, хмари... Чорнi тирани... Я обiйду їх... Я знайду тебе... Лю, дiвчинко моя...
- Що з вами, друже? - стурбовано сказав Педро. - Чи чуєте ви мене?
Невiдомий не вiдповiдав. Хаотичнi слова зривалися з його вуст:
- Вогонь... Небесний вогонь... Ми пройдемо крiзь нього... Лю... дiвчинко моя... Вiн не спалить тебе... Де ти?.. Де? Лю... Я не бачу... не чую тебе...
Знадвору ввiйшов старий Хуан, запалив лiхтар. Слабке сяйво впало на лiжко, на зелене обличчя незнайомого.
- Ну що? - запитав Хуан.
- Марить. Повторює iм'я дiвчини якоїсь. Нiчого не зрозумiло...
- Що ж ми з ним будемо робити?
- Хай лежить. Отямиться - поговоримо.
- Хай буде так. Тодi я пiшов спати...
Хуан розстелив старi сiтi в кутку хатини, крекчучи, прилiг на них. Вмощуючись, сказав: