Майк Йога́нсен, справжнє ім'я Михайло Герва́сійович Йога́нсен (16 (28) жовтня 1895, Харків – 27 жовтня 1937, Київ) – український поет, прозаїк доби «Розстріляного відродження». Також – перекладач, критик, лінгвіст, сценарист. Один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ. Жертва сталінських репресій.Майка Йогансена називають «чудомайстром», дотепним і талановитим письменником, який може про що завгодно у світі розповісти цікаво: і про мандрівку навколо власної кімнати, і про пригоди сірникової коробки. Натомість автор виходить за межі власної квартири і їде розповідати про нафту у Казахстані, про гоніння євреїв у Нікопольському районі, а також про Дніпровсько-Бузький лиман під час путини.Дагестан, Казахстан, радянська Болгарія та єврейські колонії – книжка Майка Йогансена є свідченням зародження українського художнього репортажу ще у 20-х роках минулого століття. Збірка з п'яти подорожніх нарисів автора належить до серії «Наші 20-ті», у межах якої видавництво Темпора відроджує авторів, чиї тексти були «забутими» з ідеологічних міркувань за часи радянської влади.«Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)» – книга Майка Йогансена, вперше видана 1929 р. Поштовхом до написання книги стала мандрівка автора навесні 1928-го року в сільськогосподарські єврейські поселення на півдні України. Безпосередньо описано подорож Нікопольським районом. На той час у поселеннях широко розгортала свою діяльність американська організація «Джойнт», яка уклала угоду з урядом СРСР. Для підтримки та відновлення єврейських колоній Південної України року було утворено сільськогосподарський підрозділ – «Агро-Джойнт», основним завданням якого стала матеріальна та кадрова допомога колективам переселенців.Назва виданої 1931 року книжки Майка Йогансена «Подорож у радянську Болгарію» може дещо збити читача з пантелику: читач, прочитавши таку назву, може подумати, що це цілковито серйозний і солідний репортаж про мандрівку автора до країни Болгарії. Але це не зовсім так. Тобто це дійсно репортаж про мандрівку автора, але, по-перше, не цілковито серйозний і солідний, а досить веселий: Йогансен, будучи письменником вельми дотепним, наситив книжку такою кількістю комізму, що її можна зарахувати в якійсь мірі до категорії літератури гумористичної (але серйозні міркування у ній також є); а, по-друге, йдеться у ній про поїздку автора до Запорізької області України, а не до Болгарського царства, котре в ті роки було аж ніяк не радянським.«Подорож у Даґестан» – книга Майка Йогансена, вперше видана 1932 р. Як і інші книжки про свої мандрівки, цей твір про подорож на Кавказ український письменник Майк Йогансен – дотепник і поет – наситив гумором та іронією, художністю та поетичністю, через що читач прочитає її напевно із задоволенням. У дорогу письменник прихопив із собою мисливську рушницю, адже однією з мет цієї поїздки було полювання на тамтешніх тварин, бо Йогансен був завзятим мисливцем, котрий цікаво висловлюється про мисливство у ряді своїх прозових та поетичних творів. Тож цю книжку можна в деякій мірі зарахувати, крім іншого, до категорії записок звіробоя про полювання. Крім оповіді про свої мандрівки Кавказом, Йогансен помістив у творі низку своїх віршів та оповідання «Шайба». Тут твір представлено за виданням 1933 року, в якому надруковано зокрема ті абзаци, вірші і розділи, які не були надруковані у публікаціях «Подорожі у Дагестан» років 1932 (у збірці «Три подорожі» видавництва «Література і Мистецтво», Харків-Київ) та 2016 (у збірці «Подорожі філософа під кепом» видавництва «Темпора», Київ).«Під парусом на дубі» – книга Майка Йогансена, вперше видана 1933 р. Це художній репортаж про промислове рибальство у Дніпробузькому лимані Чорного моря (слово «дуб» у назві означає тип рибальського човна). Але Майк Йогансен був письменником, крім іншого, дуже дотепним, тож і художні репортажі про свої подорожі «нашпиговував» іронією та гумором. І ця книжка не виключення. «Я спробував списати їх з тією дозою любови і дружньої іронії, на яку вони заслуговують», – каже він про тамтешніх рибалок, з котрими мав нагоду поспілкуватися.Остання книжка Йогансена «Кос Чагил на Ембі», надрукована 1936 року, – це книжка про нафтові промисли в Казахстані.* * *Правопис перших видань книг дещо відрізняється від сучасного, тож тут деякі відмінності виправлені у відповідності до сучасних норм, але деякі залишені невиправленими для збереження, так би мовити, тогочасного літературного колориту. Примітки у виносках з видання «Майк Йогансен. Подорожі філософа під кепом», Київ, «Темпора», 2016 (додані літературознавцем Яриною Цимбал), а також примітки автора, котрі були надруковані в перших паперових виданнях.
О пів до шостої на харківськім вокзалі з'явилася фігура в пальто з армійського сукна, у великому кепові й з рюкзаком через плече. Фігура промчалася коридорами і ввігнала в «зал для пасажирів першого і другого класу».
Хоча це була фігура філософського порядку (у чім переконалися добре пасажири «першого і другого класу», рятуючи свої мозолі і боки від фігуриного наступу), та все ж вона настільки поспішала, що не замислилась над отим класовим написом: «Пасажири першого і другого класу». Знищено класовий принцип у вагонах: є-бо тільки м'які й тверді вагони на наших залізницях – та ба! На вокзалах є ще й перший, і другий, і третій клас; і народ, що пахне дьогтем, махоркою і мазутом, знає, що перший і другий класи не для нього зроблені, – і йде спати долі в «третьому» класі.
Та не ці дива аналізував філософ із рюкзаком у руці. Його цікавили дві справи: перша – як живуть євреї-хлібороби в степу, друга – як поставитися до людей, що обіцяють прийти у «зал першого і другого класу» о пів до шостої ввечері та принести з собою квитки, і маршрути, і гроші, і, пообіцявши все оце, не приходять. У шість сорок євреї-хлібороби ще змагалися за право існування з людьми, що не додержують свого слова. У шість п'ятдесят євреї схитнулися і відступили, а в шість п'ятдесят п'ять у голові під великим кепом запанували цілком і безумовно ті люди, що умовляються прийти на вокзал о пів до шостої, а не приходять і в шість п'ятдесят п'ять.
Чоловік у великім кепові (це був я) рішучо насунув на лоб кепа, переклав рюкзак із лівої у праву і подався до виходу. Він знайшов нарешті формулу для такої поведінки, як Архімед колись знайшов формулу для обсягу твердих тіл. «Евріка», – сказав дід Архімед, і то було три склади. «А...» – сказав я, але то були три слова. В цей момент у вокзал укотилася група переляканих людей із жінками, дітьми, портфелями, мішками, чемоданами...
Не буду згадувати, як прощалися з дітьми і з подругами, як неслися в вагон твердого типу, як провідник не пускав у вагон, як частина зосталася на пероні, як ті, що поїхали, захопили з собою всі літери [1] – і ті, що треба, і ті, що не треба; як дізнавалися, хто саме найбільше винуватий в усьому, як пішов дощ, як рушив потяг, як складали тексти телеграм і писали розписку, що її мав підписати агент ОДПУ;[2] не буду цього згадувати, бо все те давно розписано в дешевих гумористичних журналах, і автори того давно вже пропили свій гонорар, хто в себе вдома, а хто і в підвалі «Заря Востока» чи в Літературному будинкові.[3]
Признаюся тільки, що люди ці були – змішана робітничо-письменницька делегація до єврейських колоній у степовім краю. Спробую дати портрети декого з делегатів.
Насамперед – я. Знявши кепа, пальто і уклавши рюкзака на полицю, я показався здоровим хлопом літ тридцяти двох, із засмаглим обличчям і з люлькою в зубах. Одягнений я був у сірі штани і зелений джемпер, у лівій руці я тримав про всякий випадок бутерброд із сиром. Уважний читач помітить, що все це рихтування зоставалося при мені увесь час через усеньку ту подорож, – зник тільки бутерброд із сиром, все ж інше залишилося як було.
Моїм співбесідником був Ман. Ман – це єврейський письменник (а я письменник український). В усіх колоніях спершу гадали, що єврейський письменник – це я, а не той невеликий чоловік із м'якою русою борідкою, з блакитними задумливими очима, з тихим музичним голосом і з паризькою французькою вимовою.
Ман – француз. Він десять років жив у Парижі й над усе поважає поезії Андре Шеньє.[4] Крім того, він – єврейський письменник.
Здається, що ми були в «тамбурі». Французи називають tambour'ом простий військовий барабан, у нас же так називається ота сама частина вагона, звідки легко пройти в убиральню і де «пасажирам під час руху потяга стояти забороняється». З нами був іще хлопець із бібкурсів – це був третій, а решта делегації була у вагоні, де забороняється тільки «плювати, сорити, ламати попільниці, їздити без квитка, возити коней і тормозити потяг без достатніх причин», а стояти можна, скільки серце хоче.
Третім порушником залізничних правил був бібкурсант, а щоб коротше сказати – слухач Всеукраїнських короткотермінових курсів бібліотечної справи. Бібкурсант був комсомолець, поважав нову українську літературу і мав удосталь цигарок у коробку і ще цигарки в грудній кишені пальто, бо ж запас їсти не просить.
Падав дощ, і я поясняв бібкурсантові про українську літературу.
Я думаю, що після того була ніч, і ми полягали спати. Крізь сон я чув диспут межи робітничою і письменницькою частиною делегації. Падав дощ, і диспут був на ту тему, чи може єврей бути селянином, а селянин – євреєм. Крізь сон я чув, що Буценко [5] підрахував, що євреї мають сто тисяч десятин землі, а коли б усі євреї були хлібороби, то мусили б посісти два мільйони двісті тисяч десятин землі.
