І я намагаюся розмірковувати: як ти почуваєшся, людино, яку створено для завтра, розраховано для наступного дня? Я думаю: як ми всі почуваємося? Насправді всі ми просто не вміємо жити з тим, що нам було дано. Часто ми не вміємо втілювати те, що живе всередині нас, надавати цьому відповідну форму, дарувати світові, а не жбурляти невміло створене йому та одне одному в обличчя.
Я дивлюся на нескінченні ЬідЬог^, і в моїй голові лише одна думка: усе це — велика брехня. Задоволення на обличчі дівчини, яка лежить на гарно вбраному ліжку, а він стоїть біля дверей із квітами — і вона є щасливою, адже то є мрія жінки — це велика брехня. Тому що ми всі маємо визнати, усі ми змушені визнати, що гроші, і мій великий будинок, і мій мужчина, що його подарував мені Бог, найкращий — це прекрасно. Це найкраще, що тільки може бути. Але це не зробить мене цілком і назавжди щасливою.
Більше того, мені відомо, з математичною точністю, яка не властива для жінки, крок за кроком, коли і як я першою почну по цеглині руйнувати цю ідилію.
Допоки не знайду що-небудь, будь-що-будь ще на додаток. Можливо, усе це жіноче щастя — це лише якийсь наслідок, що слідує з чогось дуже важливого, з того, що я відчуваю у собі.
Я дивилася на неї, маючи таку нагоду. Вона трохи схилила набік своє обличчя, на якому застиг вираз, що не мав жодного значення. Її очі видавали цілковиту заглибленість у себе. Таку глибоку, я подумала, що покликати тебе назовні може лише дуже смілива людина, яка має тебе так кохати, що знає, що саме ти робитимеш на поверхні. Я не мала на це права. Стефані була не тут.
***
Дехто вважає, що щастя — це невелика світла цятка, його важко зберегти надовго, важко отримати тощо. Навряд чи це так, але у будь-якому випадку таких «цяток» у моєму житті, навіть на сьогодні, було немало. Я трохи невдячна людина, але і за ці проміжки часу я вдячна Богові, світу і моєму коханню. Іноді мені здається, що насправді проміжки — це час між моїми спалахами щастя. Сподіваюся, вони ставатимуть усе коротші. У мене є всі передумови, усі шанси.
Коли я пишу, я відчуваю натхнення. Якщо мені вдається красива сцена, я відчуваю глибоке задоволення. Письменницька діяльність — це створення світів та спалення карми водночас, інколи — спочатку одне, потім друге. До того ж це зведення тонкоматеріальних мостів. Мені вдалося створити багацько світів, читаючи книги улюблених письменників, спалити чимало карми. Упевнена, що між читачем та автором, коли цей союз з любові, будуються золоті мости.
Саме тому бути письменником — то є велика відповідальність.
Скажи мені, Сандро. Як ти гадаєш: правда, так не можна, коли у житті є лише кохана людина, діти, кар'єра і все? Якщо так не можна, то чому? Чому мені було так не можна?
— Стефані. Так не можна. Важко про це говорити, але так дійсно не можна. Бо усе це — подарунки Бога.
***
— У мене дивне відчуття. Наче я маю все, аби дожити це життя до кінця, — сказала Стефані.
Сандра підвелася, взяла до рук свою сумку, трохи зачепилася поглядом за фатальну співрозмовницю.
— Зачекай, Сандро.
Зачекай. Щойно ти пройшла кастинг.
Біла тиша наповнює кімнату.
— Можна я трохи прогуляюся?
Звичайно.
Вона повільно йшла широким коридором п'ятизіркового готелю, це було звичним для неї — не знати, що робити і як жити далі. Де тепер її дім? Було відчуття, наче вона прокинулася у незнайомому домі і не може згадати, де вона і як тут опинилася.
Вона теж тепер усе знала. Як почати все наче вперше, що саме починати, куди йти. Нове відчуття світу пробуджувалося в ній, і це нове починалося з великої вдячності, яку вона несла у своєму серці до всього відомого та незвіданого. Зовсім неочікувано їй посміхнулося життя, і було схоже на те, що ця усмішка не поспішала зникати з обличчя Землі. Можливо, вона завжди була там.
Відчуття нерозуміння подальшого почало танути, змінюватися на дивне передчуття. То було передчуття великої любові. Раптом Сандра зрозуміла, що багато чого вона робила цілком правильно, і добре, що вона зрозуміла це лише зараз.
Вона не вертатиметься на роботу, хоча треба забрати документи, сказати усім «дякую» та «до побачення». Вона кине курити. Можливо, вона залишиться тут, у столиці, проте треба розміркувати все детально, не кваплячись. Вона надрукує все написане та напише загадане. І межі, які вона утворить для себе, обов'язково утворить, це будуть лише її межі для неї самої.
Моє життя починається наново. Що я беру із собою в цю нову подорож? Мої почуття, те, що я можу відчувати. Запах парфумів Стефані Миламне. І побажання — грати у ці ігри знову і знову.
До речі, мене, мабуть, звільнили. Це справді смішно.
І я можу залишитися тут, у цьому прекрасному сильному місті, у столиці моєї країни.
Але, скоріше за все, тут я видам свою книгу. Потім ще одну і ще. А житиму там, куди вертаюся.
У солодкому передчутті твоєї любові.
Мост Сандра Олександрівна, 25 років, редактор в економічному журналі, мешкає у Харкові.
