Поклик племені полностью

Реформіст не прагне змінити все і не діє узгожджено за глобальним і віддаленим планом. Його ціль — удосконалити інституції й віднині змінити конкретні умови, аби вирішити певні проблеми так, аби був частковий, але ефективний і постійний поступ. Він знає, що лише через це постійне удосконалення частин поліпшується суспільне ціле. Його мета полягає в тому, щоб зменшити або ліквідувати бідність, безробіття, дискримінацію, відкрити нові можливості підвищення кваліфікації і безпеки для всіх і завжди брати до уваги складне розмаїття суперечливих інтересів і прагнень, чий баланс є вкрай необхідний для того, щоб запобігти зловживанням і створенню нових привілеїв. «Реформіст» не прагне принести людям щастя, бо знає, що це питання в компетенції не держави, а індивідів, і що в цій царині неможливо узагальнити в одній нормі ту неоднорідну масу — у всьому, включно з особистими бажаннями і прагненнями, — якою є людська спільнота. Його задум менш грандіозний, але більш реалістичний — об’єктивно зменшити несправедливість і усунути соціально-економічні причини страждань окремих людей.

Чому реформіст воліє реформувати чи модифікувати існуючі інституції замість того, щоб замінити їх, як революціонер? Тому що, як пише Поппер в одному з есеїв у своїй книжці «Припущення і спростування»[67], функціонування інституцій ніколи не залежить лише від їхньої природи — тобто від їхньої структури, регламентації, завдань чи обов’язків, які на них покладено, або людей, які займають в них посади, — але також від традицій і звичаїв суспільства. Найважливішою з цих традицій є «моральний підмурівок», глибоке відчуття справедливості і соціальної чутливості, яких суспільство досягло впродовж своєї історії. З цього неможливо зробити tabula rasa. Цю делікатну матерію, яка витворює психологію, глибоку духовну структуру суспільства, не можна нараз ліквідувати чи замінити, як хотів би революціонер. І зрештою саме вона — через узгодженість чи внутрішній антагонізм з тими традиціями — забезпечує успіх чи крах суспільних інституцій. Останні — як би розумно вони не були задумані — досягатимуть поставлених цілей лише в тому разі, якщо будуть точно настроєні на той несказанний, неписаний, але вирішальний в житті нації контекст, яким є «моральний підмурівок». Таке постійне налаштування інституцій на це етичне і традиційне тло — яке еволюціонує і змінюється значно повільніше, ніж інституції, — можливе лише за допомогою тієї «фрагментарної інженерії», яка, завдяки своїй поступовій манері реформувати суспільство, може щокроку робити упорядкування й переупорядкування, які запобігають увіковіченню помилок (а це те, чому не може зарадити утопічна «цілісна» методологія).

Реформізм сумісний зі свободою. Ба більше: залежить від неї, бо постійна критична перевірка є основним інструментом дії. Завдяки критиці, реформізм завжди може підтримувати ту рівновагу між індивідом і владою, яка не дає останній розростися так, щоб задавити першого. Натомість «утопічна чи цілісна інженерія» рано чи пізно приводить до посилення влади і заборони критики. Шлях, що веде до такого результату — дуже часто непомітно, — це шлях контролю, обов’язкового складника будь-якої «планової» політики, яка і справді намагається «планувати» рух суспільства. Економічний, соціальний, культурний контроль поступово урізає ініціативи та свободи, доки не ліквідує особисту суверенність і не зробить з громадянина просто маріонетку. Звісно, існують проміжні стадії між демократією, яка регулюється певною односторонньою політикою чи послаблена контролем, і тоталітарним чи поліцейським суспільством, в якому держава контролює практично сто відсотків суспільних дій. Однак важливо усвідомлювати, що попри очевидність того, що навіть у найбільш вільному суспільстві є необхідним деяке втручання влади, яка встановить певні межі та умови для особистої ініціативи — бо інакше суспільство сповзе в анархію чи до закону джунглів, — насправді будь-яку політику контролю треба пильнувати і врівноважувати, бо в ній завжди визрівають паростки авторитаризму, ембріони загрози особистій свободі.

Держава, за словами Поппера, є «необхідним злом». Необхідним, бо без неї не було би ні співіснування, ні того перерозподілу багатства, який гарантує справедливість — оскільки сама по собі свобода є джерелом величезних диспропорцій і нерівності, — ні припинення зловживань. Однак «злом», бо в кожному разі, навіть у найбільш вільних демократіях, її існування означає серйозне урізання особистої суверенності й постійний ризик, що вона розростеться і стане джерелом зловживань, які поступово розхитають і без того крихкі підвалини, на яких у ході суспільної еволюції зводилося (не знати — на щастя чи на лихо людям) найпрекрасніше й найтаємничіше людське творіння: культура свободи.