Через п'ять місяців після подій, відомих нам з історії про «Тінь, що крадеться», ми знову приєднуємось до Локвуда, Люсі, Джорджа, Голлі та їхнього нового помічника Квіла Кіпса під час небезпечної нічної пригоди. Вони саме вломилися до повного пасток Мавзолею Фіттес — місця, де поховане тіло легендарної переможниці привидів Маріси Фіттес. Та чи справді воно поховане там?.. Це лише одне з численних запитань, на які відповідає п'ята — остання — книга серії «Агенція "Локвуд і К°"». Чи розкриє Локвуд нові таємниці минулого своєї родини перед Люсі? Чи їх обох назавжди змінить подорож до Іншого Світу? Чи вдасться Пенелопі Фіттес, яка вже неодноразово погрожувала нашим друзям, закрити їхню компанію? Юним агентам доведеться відбивати атаки, спрямовані з обох світів — людського й потойбічного, — перш ніж вони вступлять в останню відчайдушну битву зі своїм найголовнішим ворогом.Агенти компанії «Локвуд і К°» не зупиняться ні перед чим, щоб відкрити істину, яка стосується Проблеми, і їхні пригоди на цьому шляху сповнені небезпек, страхів, сюрпризів, а часом і сміху. І відкриття, зроблені ними, можуть повернути вас до самого початку цих пригод, бо вам після цього неодмінно захочеться перечитати усі книги серії «Агенція "Локвуд і К°"».
Хочете послухати історію про привидів? Гаразд, є в мене кілька таких історій про запас.
Як щодо синього розпливчастого обличчя, що притулилося до віконця льоху? Чи сліпця з ціпочком, зробленим з дитячих кісток? Чи пекельного лебедя, який прямував за мною нічним, безлюдним, мокрим від дощу парком? Чи величезного рота, що роззявився переді мною просто посередині залитої цементом долівки? Чи глечика на молоко, наповненого кров’ю? Чи порожньої ванни, з якої ночами лунає моторошне булькотіння? А щодо колиски з немовлям, яка крутиться в повітрі, чи кістяка в димарі? Чи, може, вас зацікавить лютий примарний кабан з наїжаченою щетиною й жовтими іклами, що дереться в брудні скляні дверцята душової кабінки?
Будь ласка, обирайте, що вам до душі. Усе це я пережила сама — за один-єдиний місяць роботи в агенції «Локвуд і К°» одного довгого й страхітливого літа. Здебільшого ці історії записані в журналі нашої агенції: вранці після кожного розслідування їх занотовує туди Джордж, ліниво сьорбаючи гарячий чай. Він робить це, сидячи по-турецьки в боксерських трусах на килимі. Саме це видовище може збентежити вас іще дужче, ніж усі — ще й узяті докупи — перелічені мною привиди.
До речі, цей наш журнал у чорних палітурках було старанно скопійовано й віддано на зберігання до Національного архіву, до нещодавно створеного фонду Ентоні Локвуда. Добре те, що на сторінках цієї копії ви не знайдете жодного відбитка брудного Джорджевого пальця та жодної крихти від чипсів або печива, а погано те, що до журналу потрапили не всі наші розслідування. Одна пригода була така моторошна, що Джордж просто не наважився записати її.
Ви знаєте, чим скінчилася ця історія. Це відомо всім. Ціле місто бачило того лиховісного ранку, як куряться димом руїни Будинку Фіттес, серед яких лежать неприбрані трупи. А з чого все почалося? Цього не знає ніхто, крім нас — співробітників агенції «Локвуд і К°». Це секретне, приховане від публіки розслідування, де є все — і вбивство, й родинні таємниці, й зрада... І, звичайно, привиди. Почути цю історію можна лише від когось із тих, хто залишився тоді живим. Тому, як я розумію, ви й завітали до мене.
Гаразд. Мене звуть Люсі Джоан Карлайл. Я вмію розмовляти і з живими, і з мертвими — й знаходжу між цим чимдалі менше різниці.
***
Тож ось вам ця історія — від початку до кінця. А ось і я сама два місяці тому. На мені чорна куртка, спідниця, леґінси й важкі робочі черевики, в яких і віко труни легко збити, і з могили видряпатись. На поясі в мене рапіра, а на грудях — патронташ із магнієвими каністрами й соляними бомбами. На куртці помітний слід від примарної руки. Зачіска в мене коротша, ніж раніше, хоч це й не допомагає приховати сивого пасма у волоссі. Одне слово, вигляд у мене такий, як і личить агентові, готовому до психологічного розслідування. Тобто до нашої щоденної роботи.
Чи радше сказати — щонічної, бо на небі саме мерехтять зорі. Денне тепло змінила нічна прохолода. Щойно минула північ — і настав час, коли вулицями вештаються привиди, а всі люди сплять у своїх ліжках.
А я, зрозуміло, не сплю. Я працюю. Повзу, задерши вгору сідниці, кам’яною підлогою Мавзолею Фіттес.
Заради правди мушу сказати, що я тут не сама. Разом зі мною тут повзають мої колеги — Локвуд, Джордж і Голлі. Ми лазимо, нахиливши голови, й мало не черкаємо носами по плитах. В одній руці кожен тримає свічку, щоб краще було видно стіни й підлогу. Часом ми зупиняємось, щоб обмацати пальцями якусь підозрілу кам’яну плиту. Працюємо ми без слів, мовчки. Ми шукаємо таємний хід до могили.
— Сумно дивитись на вас, друзяки, — несподівано лунає голос. — Аж плакати хочеться.
На гранітній плиті посередині мавзолею сидить худорлявий рудий молодик. Убраний він, як і всі ми, в чорне: високі армійські черевики, джинси, светр із високим горлом. Очі його, на відміну від наших, сховані за великими окулярами; в цих окулярах він скидається на величезного переляканого коника-стрибунця. Це наш колега Квіл Кіпс — він стереже ломики, мотузки та інше наше грабіжницьке знаряддя, а заодно стежить за всім, що відбувається в мавзолеї. Окуляри дозволяють Кіпсові бачити привидів, яких уже не помічають його дорослі очі.
— Бачиш що-небудь, Квіле? — запитав Локвуд, відгорнувши з чола пасмо темного волосся й на мить облишивши штрикати кишеньковим ножем у щілину між плитами.
Кіпс засвітив ліхтар, озирнувся й відповів:
— Я мав на увазі привидів...
