Кожен дорослішає по-своєму. Юний Чарльз (Чик) Маллінсон, опинившись перед складним для будь-якого білого хлопця кінця XIX — початку XX століття вибором, робить по-справжньому дорослий крок і допомагає врятувати несправедливо засудженого розлюченим натовпом гонорового негра від суду Лінча. Він, його темношкірий одноліток та поважна панна вельми похилого віку заради відновлення справедливості, порятунку невинної душі та спокою перед власною совістю й людяністю вирішують зробити те, на що зважиться не кожен дорослий чоловік.До вашої уваги — захоплива детективна історія на тлі історичних декорацій американського Півдня XIX століття, приправлена характерною фолкнерівською філософією.
УДК 821.111–311.1
Ф 74
Переклад з англійської Ольги Смольницької
William Faulkner
INTRUDER IN THE DUST
Фолкнер, В.
Ф 74 Порушник праху: Роман / Вільям Фолкнер; Пер. з англ. Ольги Смольницької. — К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2018. — 264 с.
ISBN 978-617-7535-15-6
УДК 821.111–311.1
All rights reserved. No part of this publication may be reproduced or stored in a retrieval system or transmitted in any form or by any means, whether electronic, mechanical, photocopying, recording or other kind, without the prior permission in writing of the owners.
Усі права застережено. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом — електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом — без попереднього письмового дозволу власника.
© William Faulkner, текст, 1948
© Ольга Смольницька, переклад, 2017
©ТОВ «Видавнича група «КМ-БУКС», 2018
ISBN 978-617-7535-15-6
Це було саме опівдні, того недільного ранку, коли шериф привіз до в’язниці Лукаса Бічема[1], хоча все місто (та й увесь округ) ще з ночі знало, що Лукас убив білого.
Він був там, вичікуючи. Він прийшов першим і неспокійно стояв, намагаючись надати собі заклопотаного або принаймні безневинного вигляду — перед навісом замкненої кузні, через дорогу від в’язниці: там, скоріше за все, дядько його не помітить, або, точніше, якщо він перейде Майдан до поштового відділення — забирати об одинадцятій кореспонденцію.
Тому що він теж — так, знав Лукаса Бічема, — як і будь-який білий знав цю людину. Краще, ніж будь-хто, може, якщо не згадувати Керозерза Едмондса, у маєтку якого жив Лукас — за сімнадцять миль од міста, — тому що одного разу харчувався в Лукасовій хаті. Це було чотири роки тому на початку зими; йому було тоді тільки дванадцять, і сталося це так: Едмондс був другом його дядька; вони разом були слухачами у державному університеті, де його дядько вивчав додаткові питання із правознавства, відколи повернувся з Гарварда і Гайдельберга і збирався балотуватися на посаду окружного адвоката, і за день до того Едмондс приїхав до міста на гостину з приводу деяких окружних справ, лишився заночувати, а за вечерею тоді ж Едмондс йому сказав:
— Уранці ходи зі мною, полюватимемо на кроликів, — а потім його матері: — Відправлю його завтра по обіді. Пошлю хлопчака разом з ним, доки в нього буде рушниця. — І знову до Едмондса: — У нього добрий пес.
— У нього є свій хлопчина, вони однолітки, — сказав дядько, а Едмондс поцікавився:
— А той хлопчик теж полюватиме на кроликів?
Дядько відповів:
— Обіцяємо: він не зачіпатиметься з вашим.
Отже, уранці він та Алек Сендер поїхали додому з Едмондсом. Того ранку було холодно — перші зазимки, — живоплоти вкрились ожеледдю та застигли, а калюжі в канавах обабіч дороги замерзли, закрижаніли, і навіть потоки стрімкої води у Дев’ятій Милі мерехтіли памороззю, крихкою та миготливою, ніби чарівне люстро у казках. Коли вони проїхали перше обійстя ферми, а потім ще одне, і ще, і ще, то відчули в безвітряному дні запах диму від деревини, і далі вже розрізняли на задніх дворах чавунні казани, від яких курилася пара: це жінки у залишених ще з літа капелюшках або ж у старих чоловічих фетрових капелюхах та довгих чоловічих пальтах підкидали дрова під залізняки, і чоловіцтво у брезентових фартухах, припнувши за пояс до комбінезонів наточені ножі, вже було за загородою, де рохкали та верещали свині — не вельми сполохано, ще не надто налякавшись, але просто нашорошені, мовби вже охоплені передчуттям, уявляючи свій жирний невідворотний талан; не встигне спасти ніч — і цілий край буде обвішаний їхніми примарними, ще не випорожненими, затвердлими тушами, прив’язаними за ратиці, ніби схоплені в шаленій гонитві до центру землі.
