— Як щодо її чоловіка Тоні? — спитала Джейн. — Чим він заробляв на життя?
— Він був листоноша, — сказала Мері Бет. — Тридцять років на роботі, і він її любив. Любив розмовляти з людьми на маршруті. Він навіть любив усіх їхніх собак, а вони любили його.
— Ні, вони любили його собаче печиво, — сказала Фран Суза із сумним сміхом. — Тоні тримав пакет з ним у своєму поштовому фургоні.
— Але він справді дуже любив собак. Вони обоє любили. Після того, як Тоні помер, Софія говорила про те, щоб завести одну, можливо, великого золотистого ретривера. Потім вона подумала, що буде нечесно щодо тварини залишати її саму вдома, поки вона на роботі. — Мері Бет зробила паузу. — Дуже погано, що в неї не було собаки. Можливо, тоді б цього не сталося.
— Це було швидко? Вона не страждала? — м’яко спитала Фран.
Джейн подумала про мазки засохлої крові на підлозі вітальні, свідчення відчайдушної спроби Софії врятуватися.
— Ми чекаємо на звіт про розтин, — тільки й сказала Джейн.
— Його робить Мора Айлс? — спитав доктор Антрім.
Джейн подивилася на нього.
— Ви знаєте докторку Айлс?
— О, так. Ми обоє граємо в одному оркестрі.
— Вона в оркестрі?
— Це лікарський оркестр. Ми репетируємо раз на тиждень у бруклінській школі. Вона у нас піаністка, і дуже добра.
— Я знала, що вона грає на піаніно, але не знала ні про який оркестр.
— Ми лише аматори, але добре проводимо час. Ви маєте прийти на наш концерт за кілька тижнів. Я — скромний другий скрипаль, але Мора? Вона — справжня музикантка і буде нашою головною солісткою.
Що ще приховувала від неї Мора? Джейн гадала про це, коли вони з Фростом спускалися ліфтом на перший поверх, йшли через парковку до її машини. Це була дрібниця, проте вона її непокоїла. Джейн знала, що Мора — людина замкнута, але вони товаришували багато років, разом стикалися з найгіршим, а не було більш потужного об’єднувального досвіду, ніж зіткнутися зі смертю пліч-о-пліч.
Джейн сіла за кермо і подивилася на Фроста.
— Чому вона не розповідала нам?
— Хто?
— Мора. Чому вона не згадувала, що грає в оркестрі?
Фрост знизав плечима.
— А ти
— Ні, але це інше. Концерт — серйозна справа.
— Можливо, їй ніяково.
— Що
Він засміявся.
— Бачиш? Тебе це дратує, чи не так?
— Мене більше дратує, що вона не розповіла мені про це. — Телефон Джейн задзвонив нервовим виском скрипок. — А ось іще одне, що мене дратує.
— Ти відповіси? Бо вона дзвонитиме знову.
Змирившись, Джейн узяла слухавку.
— Привіт, ма. Я зараз трохи зайнята.
— Ти завжди чимось зайнята. Коли ми зможемо поговорити?
— Це знову про Трішію Теллі?
— Знаєш, що сказав детектив з поліції Ревіра? Він сказав Джекі, що Трішія вернеться додому, коли в неї скінчаться гроші. Хто каже таке матері зниклої дитини? Кажу тобі, поліція не сприймає це серйозно.
— На відміну від останніх трьох разів, коли Трішія тікала з дому?
— Бідна Джекі розбита. Вона хоче поговорити з тобою.
— Цим має займатися поліція Ревіра, ма. Їм не сподобається, якщо я втручатимусь.
— Втручатимешся в що, у їхнє повне нехтування своїм обов’язком? Джейн, ти ж знаєш родину Теллі більшу частину свого життя. Ти була нянею цієї дівчинки. Ти не можеш ігнорувати справу про зникнення людини лише тому, що маєш більшу рибку для смаження.
— Мертве тіло — не рибка, ма.
— Ну, Трішія теж може бути мертвим тілом. До такого має дійти, щоб тебе зацікавити?
Джейн потерла скроню, намагаючись відстрочити насування головного болю.
— Гаразд, гаразд. Я приїду завтра.
— Коли?
— Десь після обіду. Я маю подивитися розтин. А потім ще багато чого зробити.
— О, а ти пам’ятаєш тих нових людей через вулицю? Ґрінів?
— Ти все ще шпигуєш за ними?
— У їхньому будинку лунає якийсь дивний стукіт молотка. Ти ж знаєш, як каже Міністерство нацбезпеки: «Якщо бачиш щось, не мовчи». Тож я просто не мовчу.
— Як так сталося, що ти ніколи не казала нам, що граєш в оркестрі? — спитала Джейн. — Це схоже на те, про що ти мала б згадати.
