Послухай мене полностью

— Деяких чоловіків приваблює, — сказала Джуліанна. — Справжніх. Як твій тато.

— І де всі ці справжні чоловіки?

— Ти просто маєш бути терпляча і не здаватися. Ніколи не здаватися. Ти заслуговуєш найкращого. — Джуліанна простягнула руку, щоб засунути пасмо волосся Емі за вухо, і її пальці затрималися на щоці доньки. — Ти заслуговуєш бути щасливою.

— Я щаслива.

Джуліанна всміхнулася.

— Намастити тобі ногу маззю? Про неї потрібно дбати.

Емі підняла свою нічну сорочку до стегна, відкриваючи потворний шрам від операції. Минули вже місяці, відколи хірурги зібрали її розтрощену стегнову кістку. Нога досі боліла в холодну погоду, а загоєна рана випиналась яскраво-червоним рубцем. Вона могла приховувати цей шрам під спідницею, але він завжди був там — недолік, що чекав, коли його відкриє поїздка на пляж чи мить близькості. Чи зможе мазь, яку Джуліанна втирала в нього щовечора, змусити цей шрам поблякнути? Емі не знала, але це тепер був їхній вечірній ритуал, коли мама змащувала її рубець маззю, масажуючи його. В телевізорі Кіра Найтлі нарешті цілувала містера Дарсі, а тут, на дивані, в Емі злипалися очі й тіло мліло від задоволення. Навіть коли задзвонив телефон, і Джуліанна встала, що відповісти, Емі не поворушилась, а залишилася лежати у цьому теплому й розніженому стані. «Містер Дарсі. Містер Дарсі».

— Хто це? — спитала Джуліанна.

Емі розплющила очі і мляво повернулася, щоб глянути на маму, що стояла з телефоном, притиснутим до вуха.

— Хто це?

Різкість у голос Джуліанни змусила Емі насторожитися. Вона побачила, як мама тисне кнопку відбою. Кілька секунд Джуліанна стояла нерухомо, втупившись у телефон.

— Мам? Хто дзвонив?

— Просто помилились номером.

Емі очікувала, що мама повернеться на диван і разом з нею додивиться титри «Гордості і упередження», але Джуліанна підійшла до переднього вікна. Якийсь час вона стояла там, визираючи на вулицю, а потім засунула штори. Підійшла до наступного вікна і теж засунула штори. Відтак повернулась до Емі й усміхнулася.

— Ще одне кіно? Що скажеш?

— Ні, — позіхнула Емі. — Піду я, мабуть, спати.

— Так, ти втомлена. Допомогти тобі піднятися сходами?

— Я впораюсь. — Емі відштовхнулася від дивану і намацала свій ціпок. — Не можу дочекатися, коли вже позбудуся цієї штуки.

— Влаштуймо з цього церемонію! Вечірку з нагоди спалення ціпка. Я спечу торт.

Емі засміялася.

— Ще б ти не спекла.

Вона пошкутильгала сходами вгору, одна рука на ціпку, друга на перилах. Підіймалася й відчувала на собі уважний мамин погляд. Завжди дбайливий. Безпечно піднявшись сходами, вона розвернулася помахати на добраніч, очікуючи побачити, що мама помахає у відповідь, але Джуліанна навіть не дивилася на неї. Натомість вона вводила код на клавіатурі охоронної системи в передпокої: 5429. «Систему активовано».

— На добраніч! — гукнула їй Емі вниз.

— На добраніч, люба, — відповіла Джуліанна і знову підійшла до вікна. Вона все ще стояла там, все ще вдивлялась у ніч, коли Емі пошкандибала до спальні.

Моя донька думає, що я марную її час. Я бачу це по її обличчю, коли вона заходить до моєї кухні й недбало кидає сумочку на стійку. Джейн ніколи не була терпляча. В дитинстві їй не терпілось навчитися ходити, почати вдягатись як великі дівчатка, грати в баскетбол з хлопчиками. Моя розумна, шалена, нестримна донька завжди готова дати відсіч ворогу.

Сьогодні ввечері вона дає відсіч мені, і лінія фронту проходить там, де вона стоїть у моїй кухні, наливаючи собі чашку кави.

— Поганий день на роботі? — питаю я задля підтримки розмови. Вона розслідує вбивства, і в неї завжди поганий день.

— Загибла жінка у Розліндейлі. Медсестра.

— Вбивство?

— Так. Сюрприз. — Вона потягує каву. — Ти щось чула від Вінса останнім часом?

— Він дзвонив мені цього ранку. Каже, що його сестра наразі не відійшла від болю, тож він має побути з нею ще два тижні. Я завжди думала, що заміна кульшового суглобу — це страшно. Не в її випадку. От він і чекає невідступно, поки вона оговтається.

— Скажи йому, хай тікає і повертається сюди. Тоді він зможе допомогти тобі знайти Трішію.

— Це ж твій старий район, Джені. Дівчинка зникла, і ти б могла виявити інтерес.

— Я зробила те, що ти просила. Поговорила з детективом Салданою і вияснила, як просувається справа.

— Джекі каже, що він ні чорта не робить, щоб її знайти.

— Він просто чекає. Трішія вже тричі тікала з дому раніше. І всі три рази поверталася.

— Цього разу може бути інакше. Це може бути якийсь маніяк. Якийсь підступний старий тип, що заманив її до свого будинку й замкнув у підвалі як секс-рабиню. Як той тип у Клівленді, що роками тримав під замком трьох дівчат. І змушував копів почуватися ідіотами.

При згадці клівлендської справи, що в результаті потрапила на обкладинку журналу «Піпл», Джейн замовкла. Я знала, що це змусить її задуматися. Жоден детектив не захоче облажатися з такою публічною справою.

— Гаразд, — зітхає Джейн. — Ходімо поговоримо з Джекі.