Я повільно рухаюся до нього. Пістолет звисає з його руки, ствол опущений до підлоги. Я заводжу одну руку навколо його плеча, щоб обійняти, а вільною рукою тягнуся вниз і обережно беру його пістолет. Він віддає його без бою й падає на коліна, плачучи. Від цього звуку серце кров’ю обливається. Я можу лише продовжувати обіймати, коли його обличчя притискається до мого плеча, а сльози просочують блузку. Забуваю, що тримаю в руці пістолет. Зосереджуюся лише на цій розбитій горем людині, що здригається у моїх обіймах, і думаю про те, що на нього чекає. Навіть попри те, що він підстрелив Ларрі, принаймні він його не вбив. Сподіваюсь, він сяде до в’язниці ненадовго. Втратить роботу, а Джекі, ймовірно, з ним розлучиться. Але одного дня він вийде з в’язниці вільною людиною і, якщо його донька Трішія не геть зіпсоване дівчисько, яким іноді здається, вона чекатиме, щоб допомогти йому налагодити життя.
І я постараюсь бути там також. Я все знаю про розбите серце і знаю, як це пережити. Йому буде потрібен друг, і я можу ним стати.
До будинку тупочуть кроки, і чийсь голос кричить:
— Киньте це, пані! Кидайте пістолет!
Я повертаюсь і бачу двох офіцерів поліції Ревіра, що націлили на мене зброю. Вони молоді й нервові. Небезпечні.
Я геть забула, що тримаю в руці пістолет. Повільно опускаю його на підлогу.
— Тепер відійдіть від нього! Ляжте обличчям на підлогу! — горланить коп.
«Серйозно? — думаю я. — Ти справді змусиш цю бабусю лягти на підлогу?»
І тоді втручається Аґнес. Вона грюкоче до кімнати у своїх ортопедичних черевиках і поміщає всі свої п’ятдесят кіло між мною та копами.
— Та як ви
Якийсь тиждень тому ми з Аґнес Камінскі не розмовляли одна з одною. Тепер вона стоїть біля мене у передньому дворі Леопольдів, гладячи по спині, й ми дивимось, як швидка забирає Ларрі. Судячи з того, як він свариться на медпрацівників, коли ставлять крапельницю, з ним усе буде абсолютно чудово. Про його шлюб я не можу сказати того самого.
Лорелея виїжджає задом з гаража і каже нам крізь вікно своєї машини: «Цей сучий син захоче свій гаманець та окуляри, тож я теж їду до лікарні. Хоч і не знаю, навіщо мені цим перейматися».
Ми дивимось, як Лорелея рушає за швидкою, і Аґнес пирхає: «Можливо, ти мала просто дати Рікові прикінчити цього засранця».
Але я рада, що зробила те, що зробила. Коли поліція виводить з будинку Ріка в кайданках, він киває мені. Це жест подяки за те, що я не дала йому зробити ще більшу помилку, ніж він уже зробив. Люди — дуже недосконалі створіння, схильні до божевільних вчинків, й іноді нас рятує лише Бог або сусідка. Я підіймаю руку на прощання, і Рік зникає у відблиску мигавок.
Усе скінчено. І ми всі живі.
Раптом на мене накочує «відхідняк» подій сьогоднішнього вечора і починають труситися ноги. Я плентаюся до ґанку Леопольдів і неоковирно опускаюся на сходинки. Повірити не можу в усе, що сталося. Повірити не можу, що забігла до цього будинку, навіть не подумавши про можливі наслідки. Але я тоді думала, що маю групу підтримки з числа своїх сусідів, яка йде одразу за мною. Моя єдина підтримка стоїть тепер поруч, відкашлюючи мокротиння.
— Цей Джонас, — бурмочу я.
— Що з ним?
— Який «морський котик» дозволить жінці зустрітися з ворогом віч-на-віч?
— Сцикливий. — Аґнес сідає на сходинку біля мене. — Ти що, справді вірила в це лайно про «морського котика»?
— Ти маєш на увазі, що це неправда?
— О, в мене були певні підозри. А сьогодні ввечері він їх підтвердив. — Її сміх звучить, наче гавкіт тюленя.
Її правда. Авжеж, її правда, і я почуваюся дурепою, що колись вірила його військовим байкам. Але це завжди була моя проблема: сприймати людей за їхніми словами, і сьогодні ввечері мене могли вбити через це.
У будинку Ґрінів праворуч спалахує світло, пробиваючись крізь щілини в опущених жалюзі. Тож вони таки були вдома, сиділи собі у своєму будинку з вимкненим світлом повсюди, поки по сусідству розгорталася драма. Вони мали чути постріли і крики Лорелеї. Мали знати, що я неозброєна кидаюся в небезпеку. Навіть попри те, що Метью Ґрін має пістолет, він навіть не дав собі клопіт вийти зі свого будинку, щоб допомогти мені. Не вийшов він і тепер, з усіма цими поліцейськими машинами, припаркованими на вулиці.
Ще один боягуз. Здається, в цьому районі їх повно.
Десь із-поза мигавок до мене озивається голос:
— Ма?
Я підіймаю очі, скоса дивлюся, але ледь розрізняю силует моєї доньки, що виходить з темряви у мерехтливе світло.
— Я намагалась тобі додзвонитися, але ти не відповідала, — каже вона.
Я обводжу поглядом патрульні машини й знизую плечима.
— Тут усе так завертілося.
— Детектив Салдана розповів мені все, що тут сталося. Господи, ма, мені так шкода, що я не знала про все, що відбувається. Я була в Мори на концерті і...
