— Що якщо їх щось затримає? До того часу, як вони під’їдуть, він може бути вже всередині нашого будинку, напасти на нас. Напасти на
— Куди ви хочете поїхати?
— Ми маємо будиночок на озері біля Національного лісу Дугласа. Це дуже далеко звідси, і він ніколи не зможе нас там знайти. Майк згоден, що це ідеальне місце, куди можна поїхати. Він має залишитися в місті через роботу, але приєднається до нас у суботу. Зараз я не хочу, щоб Емі була тут.
Мора подивилася на будинок, кожна кімната якого була абсолютно відкрита. Як легко зазирнути вночі до чужого будинку, підмітити особливості життя господарів. Побачити, як вони готують вечерю, сідають за стіл. Побачити, що вони дивляться по телевізору, дізнатися час, коли вони йдуть нагору і вимикають світло. Уночі кожен будинок приваблює погляди сторонніх людей, чий інтерес може бути зовсім не безневинний.
— Якщо ви хочете її кудись вивезти, — сказала Джейн, — поїдьте краще до готелю чи будинку когось із друзів. Але ваш будиночок на озері? Я не зможу захистити її там.
— А тут ви її захистити зможете?
— Я лише намагаюсь убезпечити її, пані Антрім.
— Як і я, — сказала Джуліанна. Її обличчя приховувала тінь, але в голосі звучав холодний метал. — Ви робіть свою роботу, детективе. А я робитиму свою.
Вона не знала, чому його називали Ліхтарне озеро, але ця назва завжди змушувала її думати про чарівні ночі, світлячків та золоте мерехтіння на воді. Щоліта, відтоді як їй виповнилось десять, коли спека в місті ставала нестерпно задушливою, її родина тікала на це озеро. Тут вони коротали вихідні, плаваючи в каное чи хлюпочучись серед очерету. Емі чула, що тут добре ловиться риба, і її батько іноді ходив на берег з вудкою, але Емі ніколи не розуміла принад вовтузіння з гачками, хробаками й різними снастями. Ні, це було місце, де вона могла просто бути, а не робити, де вони з мамою обидві почувалися в безпеці. Вони не переймалися тим, щоб просити в детектива Ріццолі дозволу; просто спакувалися й поїхали, і тепер, коли вони опинилися тут, Емі знала, що це було правильним рішенням.
Дівчина лише шкодувала, що вони не подумали краще, що із собою брати. Поспішаючи залишити місто цього ранку, її мама набила супермаркетівські пакети випадковими предметами з кухні. Проте вони вдвох упораються. Завжди примудрялися.
Далекий гуркіт мотору привернув увагу Емі до човна, що мчав водою, гамірного порушення тиші на спокійному в усьому іншому озері, але цього й слід було очікувати теплого дня. До вечора всі човни позникають, і озерні птахи повернуть собі владу над цим царством.
— Емі, ти ще не зголодніла? — гукнула її мама з заднього ґанку.
— Не дуже.
— Коли будемо вечеряти?
— Коли схочеш.
Джуліанна пройшла доріжкою, щоб приєднатися до неї на краю води. Якусь мить вони просто стояли пліч-о-пліч, нічого не говорячи і лише слухаючи шерех листя на деревах.
— Маємо завтра дістати каное, — сказала Джуліанна. — Одразу ж уранці, перш ніж з’являться моторні човни, вийдемо на воду.
— Гаразд.
— Ти налякана, люба? — подивилася на неї мама.
— А ти ні?
Джуліанна оглянула озеро.
— Ми пройшли крізь найгірше. Зможемо пройти й крізь це. А зараз розслабся. — Вона розвернулася назад до будинку. — Я закінчу розпаковувати речі, а потім відкоркуємо пляшку вина.
— Ти впевнена, що нам слід?
— Думаю, що нам обом зараз не завадить трохи випити.
Того вечора була вже майже дев’ята, коли вони нарешті сіли вечеряти. Їжа була нехарактерна для Джуліанни, яка пишалася своїми кулінарними вміннями і зазвичай не шкодувала сил на кухні. Але сьогодні ввечері це були спагеті з соусом маринара просто з банки і салат, заправлений лише оливковою олією та сіллю. Показник того, що Джуліанна була стурбована більше, ніж визнавала. Моторні човни нарешті затихли, і крім примарного крику птахів, спокій вечора ніщо не порушувало. Вони обидві все ще були розбурхані перебігом подій і їли в тиші, потроху потягуючи вино зі своїх келихів. Цей будиночок міг бути їхнім безпечним місцем, але темрява, що згущалася, змушувала їх обох нервувати знову, і вони не могли не прислухатися до якихось тривожних звуків. Хрускоту гілки, шелесту кущів.
Дзвінок мобільного був таким шоком, що Емі перекинула свій келих, і каберне розплилося по столу. З калатанням серця вона кинула туди серветку, щоб промокнути калюжку, поки Джуліанна відповідала на дзвінок.
— Так, у нас тут все гаразд. Усе чудово.
Емі кинула на маму запитальний погляд, і Джуліанна самими губами промовила слово «тато». Звісно, він, мабуть, почувається винним, що зараз не з ними, але Джуліанна наполягла, що він має продовжувати ходити на роботу в лікарню, як завжди. Хтось має залишатися в будинку і робити вигляд, що там продовжують жити, щоб переслідувач припускав, що Емі все ще там. Це був найкращий спосіб убезпечити їхню доньку, і Джуліанна сказала йому: «Відвертай увагу переслідувача від Емі».
