Послухай мене полностью

Як я могла так помилятися? Поки я була зосереджена на Трішії, Леопольдах та загадкових Ґрінах, просто під моїм носом відбувалося щось зовсім інше, що знову і знову приводило цей фургон назад до нашого району. Він приїздив туди не шпигувати за Ларрі Леопольдом; він був там з іншої причини, яку я й досі не з’ясувала. Але тепер це не має жодного значення, не зараз.

Я весь час намагаюсь звільнитися, але цей скотч неподатливий, найміцніший матеріал у Всесвіті. Виснажена, я впадаю у відчай. Ось що я отримую за те, що пхала свого носа у справи інших людей. Із Леопольдами мені просто пощастило, що мене не підстрелили. Після цього я розпустила хвіст і тепер поплачуся за це.

Фургон кудись завертає, інерція змушує мене відкотитися вбік, і я тріскаюсь головою об стінку. Шию пронизує біль, нестерпний, як удар струмом. Він залишає мені змогу лише скиглити, слабкій та розбитій. Як відбиватися, коли я не можу навіть поворухнути руками?

Фургон повільно зупиняється.

Крізь калатання серця я чую, як водійські дверцята відчиняються й затраскуються. Цей звук відлунює, і це свідчить, що ми не надворі, а в якомусь приміщенні. Можливо, на складі? Водій не відчиняє задні двері; він просто відходить під відлуння кроків по бетону і залишає мене зв’язаною в машині. Краєм вуха я вловлюю, як він з кимось говорить, але не чую іншого голосу. Мабуть, дзвонить по телефону і здається стривоженим, засмученим. Чи не говорять вони про те, що робити зі мною?

Його голос стихає вдалині, і настає тиша. Якусь мить здається, що про мене забули.

Тепер, коли мене не кидає з боку в бік від руху автівки, я нарешті сідаю, але не юний вже вік та негнучкі суглоби не дають змоги навіть випростатися. Я спроможна лише сидіти. Не можу кричати, не можу звільнити руки чи ноги, і я спіймана в пастку в замкненій металевій коробці.

Рано чи пізно хтось помітить, що я зникла, але коли це ще буде? Може, Вінс гадатиме, чому я не відповідаю на телефон, і подзвонить Джейн? Може, Аґнес зайде в гості подякувати мені за залишки ресторанної вечері? Я прокручую в голові всі можливі сценарії, в кінці яких залишусь жива, але постійно наштовхуюся на нездоланний бар’єр того, що навіть якщо мене справді почнуть шукати, ніхто не знатиме, де я.

«О, Енджі, ти таки помреш».

Паніка змушує мене знову взятися за скотч. Плачучи й пітніючи, я кручуся так сильно, так відчайдушно, що мені німіють пальці. Я втрачаю лік часу, але здається, що минають години. Може, він взагалі вже не повернеться. Може, так усе й закінчиться, і я муміфікуюся в закинутому фургоні.

А я так і не поснідала.

Відхиляюсь назад у виснаженні. Джені, я знаю, що ти очікуєш від мене більшого, але я не можу цього зробити. Не можу врятуватися.

Повітря стає спекотнішим та задушливішим, і я намагаюсь продихатися. Чи, може, це просто паніка. «Заспокойся, заспокойся». Заплющую очі і намагаюсь сповільнити дихання.

А потім прибуває друга автівка, і я аж підстрибую.

Чую гуркіт її двигуна, рипіння шин, що гальмують на бетоні, коли вона заїжджає до приміщення. Ось двигун замовкає, і дверцята машини затраскуються.

Задні двері фургону відчиняються, і якась людина стоїть там і дивиться на мене. Його обличчя підсвічене ззаду, тож я не можу прочитати вираз на ньому, але розрізняю силует товстої талії та короткої жирної шиї.

— Витягни її звідти. Я хочу з нею поговорити, — каже він.

Друга людина дістає ніж, розрізає скотч, що зв’язує мої гомілки й зап’ястки, і витягує мене ногами вперед. Я була зв’язана так довго, що ноги затерпли, і мене хитає, коли я стаю обличчям до трьох чоловіків. Один із них — водій фургону, що викрав мене з моєї вулиці. Інші двоє щойно прибули на великому чорному позашляховику, що тепер припаркований біля фургону. Ніхто з них не усміхається. Легко зрозуміти, що головний тут — старший і товстіший чоловік. Молодші стоять обабіч нього, а бос підходить до мене, поки ми не опиняємося майже ніс до носа. Це людина вже за п’ятдесят, із блідо-блакитними очима та коротко стриженим білявим волоссям, і від нього аж тхне лосьйоном після гоління. Дорогий аромат, як на мене, але він понахлюпував його занадто щедрою рукою.

— Тож де вона? — питає він.

Я тільки мукаю під скотчем, що все ще закриває мені рота. Без жодної обережності він зриває його, і я така приголомшена, що задкую й наштовхуюся на бампер фургону. Тікати мені нема куди. Я загнана між автівкою і цим любителем напахтитися.

— Де вона? — повторює він.

— Хто? — питаю я.

— Ніна.

— Я не знаю ніякої Ніни.

На мій подив він сміється і дивиться на інших двох чоловіків.

— Це, мабуть, така нова стратегія, якій їх зараз вчать. Клеїти дурепу.

— Я не клею дурепу. «Я справді дурепа».

Він повертається до водія фургону.

— Її документи в тебе?

Водій хитає головою.

— При ній їх не було.

— Тоді їй просто доведеться розповісти нам про себе. — Велика людина розвертається назад до мене. — На кого працюєш?

— Що? Ні на кого. Я просто...

— На яку контору?

Контору? Поступово до мене доходить. Вони приймають мене за когось іншого. Або щось інше, ніж те, хто я, домогосподиня.

— Де ви її ховаєте?