Христя узяла у його аж п'ять бiлих свiчечок, заплатила сороковку i мерщiй пiшла собi, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, i до ставника пробираючись, i свiчi становлячи, все наче перед своїми очима уздрiвала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б i розпитатися, з чого i вiд чого вони так розбагатiли, тiльки коли б так, щоб її не пiзнали. Думаючи про се, вона незчулася, як полiпила до одного ставника трохи не всi свiчечки, одна одним тiльки i зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свiчку, i хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матiр'ю.
- Хто се така пишна? Не знаєте, моя матiнко? - почула вона ззаду себе жiночий голос.
- Не знаю, - одказав другий.
- А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
- Бог його знає, що воно. Не вглядiла, де i взялося. Та убор сей як їй личить.
- Се ви про ту? - почувся третiй голос.
- Еге ж.
- Бабу Оришку знаєте? Вiдьму… З нею, кажуть, приїхала.
- То се, може, дочка її?
- Яка там у гаспида дочка?
- А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.
- А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини - вона бабi якоюсь родичкою доводиться.
- Племiнниця рiдна. Стара з матiр'ю Горпини - рiднi.
- От би i послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завiв херувимську - всi чимдуж замолилися; замолились i жiнки, що стояли позаду Христi, i розмова стихла.
Пiсля херувимської народ сунув до притвору пiдставити голову пiд перенос.
- Он-он i Горпина пiшла, - знову почулося ззаду Христi.
- Вона, вона. Постiйте, я пiду попитаюся, - i повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула - чорна, висока i товста молодиця у синьому халатi i в жовтогарячому платку пройшла повз неї… "Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофiева… Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздростi, мабуть, ще б дужче почорнiла", - подумала Христя.
Ївга приткнула свою здоровенну голову мiж двох жiнок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга - суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, i Христя запримiтила, як її очi стрiльнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очi позападали, нiс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.
Перенос скiнчився. Пiп з чашею пiшов ув олтар, за ним iз здоровенною свiчкою, тiльки на другi дверi, пройшов паламар. Христi лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" пiднiмав, i народ, хрестячись, подався назад.
- Казала, розпитає баби та й скаже, - почувся знову ззаду Христi голос Ївги.
- То-то ж, не пропусти як-небудь її.
- Нi, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
- А цiкава ся Ївга, i - цiкава! - почулося через скiльки часу.
- Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловiк у москалi пiшов.
- А їй i горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покiйної Хiврi все добро перейшло до неї. Менi дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.
- Дума, може, коли буде їй годити, то пiсля смертi старого i їй шо-небудь перепаде.
- Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.
Розмова стихла. З олтаря доносився голос попiв, з криласа глухi заводи дяковi. У церквi робилося душнiше i душнiше. Дим вiд ладану хмарами носився понад головами, синiв у потемнiлiй оселi, з закапелкiв доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вiрую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христi зовсiм стало пусто. Титар ходив коло ставникiв i тушив недогарки. У церквi потемнiло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною - образи так сумно i суворо визирали з iконостасу. Декiлька жiнок з малими-дiтьми ставали кружка коло церковних врат; дiти плакали, матерi їх гойдали, шикали, Христi ставало не по собi, i вона намiрилася, було, вийти. Повернеться - аж у сторонi стоять двi жiнки, i до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.
- Ну що? - почулося.
- Панночка якась. З Колiсником, що купив Кут, з губернiї приїхала, - шептала Ївга.
- Пiшов Колiсник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дiвка, що служила у мiстi, розказувала: рiзник, та й годi. Жiнка його i досi живе у мiстi. З собою вiн її не бере. Де ж, вона зовсiм проста, а вiн, бач, пан, - казала друга.
- Як мужиком був та жiнка служила, то тодi її i треба було, а як запанував, то й жiнки не треба, - увернула третя.
- Нащо йому жiнка? Там, у губернiї, багато є таких. Либонь, кажуть, вiн i має… Може, й се така, - догадувалася Ївга.
- О-о! Невже? Старий вiн.
- Старий! Баба розказуб, що тiльки у нього i розмови, що про дiвчат. З старих цих все лихо встає!