Стояла пізня — геть за північ — доба; на темному небі ні зірочки, ні іскриночки — густа непроглядна темнота; повітря холодне, з туманом дощовим; на вулиці тихо та глухо; рідкі ліхтарі жовтіють у темноті мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.
— Куди ж се ми йдемо? — спитався Довбня, зостановлюючись серед улиці.
— Куди ж як не додому! — одказав Проценко.
— Чого? Я не хочу додому!
— А куди ж? — пита Проценко.
— Хоч і до чорта в болото, а додому не хочу!
— Чому?
— Чому?.. Ох, брат! — зітхнув Довбня, поточуючись на Проценка. — Ти не знаєш нічого, а я знаю… І тобі все розкажу, все… Ти бачив у нас дівку Марину?.. І — лиха година знає — підвернулася, брат, п'яному під руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на мені, а то або повішуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плітьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. — скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голів досягла. — Кий се чорт плюється? — спитав, утираючись. — А все-таки вона, брат, гарна! — додав ще і так похвалив Марину, що Проценкові аж на душі повернуло.
«Сам ірод не розбере сього Довбню! — подумав Проценко. — Чого йому треба? То того шукає, то сам себе за те лає!»
Він почав утішати його.
— Хіба ти перший, ти — послідній.
— То-то й є! Не того, дурна, і плаче, що рано заміж іде! Шкода, брат, дівки; або женитись треба, або повіситись разом з нею. Он воно що! — признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.
— Гм! — мугикнув Проценко. — Женитися? Що ж вона — вірна тобі? кохає?
— А чорти її батька знають, чи вірна, чи ні. Баба, брат, поти й вірна, поки хто не кивнув на неї пальцем.
— Ні, не всі такі, — поперечив Проценко.
— Усі! — гукнув Довбня. — Усі одним миром мазані! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дівки. Пропаде ні за цапову душу! Почне тинятися попід тинами, на ногах зогниє!
— Ну це вже твоє діло, як хоч, так і роби, — одказав Проценко, зостановлюючись.
Вони якраз дійшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценкові треба було брати на праву руч, улицею, а Довбні — прямо, майданом.
— А ти б що зробив на моєму місці? — попитав Довбня.
— Не знаю, не був у таких бувальцях.
— Не був? І не будь же ніколи. Нема гірше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, — і Довбня ткнув себе пальцем у лоб, — каже: наплюй на все! Так воно вже на світі заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! — перевівши руку на груди і вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, — рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!
Проценко позіхнув.
— Позіхаєш? Спати хочеш?
— Пора вже.
— То й ходімо.
— Тут нам розходитися, — натякнув Проценко.
— Ага, розходитись? Ну, прощай!.. — І Довбня перший порвався від нього.
— Або постій! — гукнув, зостановлюючись.
— Чого?
— Хороші, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш?
Довбня ляпнув таке, що Проценко тільки сплюнув і, не одказуючи нічого, почимчикував далі.
— Мовчиш?.. Зна кішка, чиє сало з'їла, та й мовчить! — базікав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Він часто оступався, поточувався, приймав блискучі калюжі за сухий шлях і, шубовснувши туди, лаявся; вилазив і знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
А Проценко, зоставшись самотою, зітхнув вільніше. Він боявся, щоб, бува, Довбня не намігся до нього спати… П'яний буде варнякати цілу ніч!.. Добро б — про що путнє, а то — про ту циндрю… От же мучиться і побивається чоловік. Чого?
Проценко почав розбирати, що йому наплів п'яний Довбня… «Нема й гірше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої співає… Дивно!» — думав Проценко і дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму житті він не пригадає нічого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачі. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безодній кручі, та й то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихі хвилі і помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душі одні гіркі споминки про дурний розум молодого віку. «Удруге сього не буде! Ні, не буде, — одгонив він непривітну думку, що не знать чого знялася у нього в голові. — Життя — вдача, — думав він далі. — Бери від нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нічого на світі вічного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зівка, коли воно само тобі дається до рук!»