Мар'я мовчить, сопе. Цілий день не говоре, а на вечір — полізла на піч та вже відтіля і не злазе. Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зітхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усі, не раз Христя чує її хлипання.
— Хоч би свекруху, скоріше чортяка узяв! — раз, нудьгуючи, вона сказала Христі.
— То що б було?
— Вернулася б до чоловіка. Так усе надолужило — не повіриш!
Христя промовчала; замовкла й Мар'я.
Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другій хаті постелю.
— Мар'я дома? — спитав пан.
— Дома, — одказала пані.
— Навчив москаль, як дома сидіти! Що ж вона робить?
— Що робить? Нічого. Спить або так лежить.
— Я не знаю, нащо ми держимо аж дві слуги, коли й одній нічого робити? — помовчавши, спитав пан.
— А коло печі? — одказала пані.
— Хіба одна Христя не вправиться? Адже ж як Мар'я бігала, то Христя вправлялася… А воно — лишня душа, — скільки одного хліба з'їсть? Уп'ять же й плата їй, та ще й не мала. Краще Христі накинути що…
Христя якраз стояла навпроти дверей і бачила, як пані, смикнувши пана за рукав, кивнула головою на ту хату, де була вона. Пан замовк, похнюпившись над тарілкою, і незабаром перевів розмову на друге.
Христя уже більше не слухала; переславши постелю, вона мерщій утекла в кухню. З глибу душі її, зо дна самого серця піднімалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрізь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'ї.
— А ти думала, нами дуже дорожаться? — покійно спитала та. — Я давно тобі казала, що ми гарні, поки нужні, а перейшла нужда, хоч з голоду здихай, ніхто шматка хліба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не дуже рук прикладай. Нас не буде — другі будуть. Добре тільки тим, хто сам нічого не робить або за гроші чужу роботу купує, а робітникам — всюди однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя прокляте!.. Що мене розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього раніше не зробили? Про мене — байдуже: світ не клином зійшовся; не буде Галя — буде другая… Не в їх тільки робота, і в других є, а мені рук не позичати… А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!
— Та мені аби року добути, та й нехай їм!
— Року! — здивувалася Мар'я. — А малий той рік? Їм тільки того й треба… Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.
— Ні, не зостануся, — рішуче одказала Христя.
— А хоч і не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати… Тобою однією будуть правитись. От ти й знай!
— Що ж мені робити? — безнадійно спитала Христя.
— Як що? Кидай і ти разом.
— Як же я покину?
— Як? Так, як і всі. Тебе наймали у горниці, — до печі й не становись; то, мов, куховарчине діло. А як до печі, то я й не хочу.
— Та мене просто наймали, не казали до чого.
Мар'я тільки зареготалася.
— Чудна ти! — сказала вона. — Годі! пора спати, — додала, повернулася й швидко заснула.
А Христю обняли важкі думки, їй було болісно і страшно; досада й сльози гнітили її. Вона не знає, що їй робити, як обійти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї — покинути?.. Серце не хотіло. Воно шептало, що вона тут рідне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде зразу собі місце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальців, знає, сюди-туди повернулася — і зразу знайде. А в Христі хто знайомі? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися — і роботи прибуде, і… — Вона не додумала, не доказала — сльози, як горох, облили її.
На другий день ще з важчою тугою на серці устала вона. Оце ж сьогодні, сьогодні розщитають Мар'ю; сьогодні і їй треба на щось рішитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пішла і вернулася. Про вчорашнє ніхто ні слова; так любо та тихо. Христі полегшало… А може, то тільки так погомоніли, може, воно забудеться — минеться?
Минув день, минув другий; тільки й всього, що Мар'я кудись збігала на часок та швидко й вернулася. На четвертий ніхто нічого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.