— Треба. Одна сидить на квартирі, скучає… Так не забудете, прийдете?
— А коли?
— У першу неділю після водосвяття… Приходьте.
— Спасибі, прийду.
Довбня пішов.
— А ти, дурочко, розсердилася, — провівши Довбню, повернувся до Христі Проценко. — І чаю не схотіла пити!
— Чого ж він плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!
— Ось жениться — оханеться.
— Хто жениться? він? Яка дурна за його піде?
— Як яка? Марина!.. Він же прохав тебе на весілля до неї.
— Та він ожениться на Марині? — аж скрикнула Хрястя. Годі — дурите!
— Справді казав, що жениться. Прохав на весілля.
— Що ж, ви підете?
— Обіцяв.
— Хм… — дивувалась сама собі Христя.
П'ючи чай, вона разів з десять все допитувалась у Проценка, чи справді то Довбня жениться на Марині. І все їй якось не вірилося, не хотілося вірити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавні сльози. Довбня тепер стримів гвіздком у її голові, стояв перед очима. Він тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.
— Якщо не бреше Довбня та справді жениться на Марині, то добре зробить, — сказала вона, подумавши.
— А що?
— Так. Не пропаде дурно дівка. Та і його пригляне.
— Не віриться щось мені, щоб Марина його гляділа. Не така вона! — одказав Проценко.
— Що ж, вона не така людина, як і всі? не таке серце має? — образливо запитала Христя.
Проценко на те нічого не одказав. Він пішов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить заміж… Довбня жениться на Марині… Хто така Марина? Проста дівка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч і зламаний… Гриць навіть одмічує його, як розумного чоловіка… І от він жениться, жениться на Марині… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а він Марині, ну й поженяться. І нема нічого чудного. Що панич? Так хіба, як він панич, то йому і можна простих дівчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби і Гриць оженився на мені… Хіба б я його не любила, хіба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на мені? І я тоді з робітниці стану паніею, одінуся по-панській — і не пізнати мене… А вже ж і любитиму. Матінко моя! — аж скрикнула Христя, затулилася долонями і з нестямки цілувала свої руки, думаючи, що то Гриця цілує…
Минуло свято. Прийшла і ордань, і пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в неділю Довбня буде брати шлюб з Мариною.
— І ви підете-таки? — спитала Пистина Іванівна у Проценка.
— А що ж? Обіцяв. Треба піти.
Пистина Іванівна усміхнулася, потім скривилася і нічого не одказала. У неділю він справді пішов. Зараз після обіду одівся і пішов, бо вінчання загадане було надвечір. Христя могла б — летіла за ним. Їй хотілося подивитися на Марину, побачити, як вона удіта, як стоятиме у церкві, чи під пару Довбні? Боже, як хотілося!.. Та ба — не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понеділок пані загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вівторок напрошено гостей. Треба зарані все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Звечора цід процідити, до світу учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає цід, пані стоїть над нею та дивиться, а в Христі перед очима церква, вінчання… Ніяк з голови не йде!.. «Та вже ж хоч цілу ніч не спатиму, діжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Він обіцяв не баритися», — утіша сама себе Христя, бовтаючи цід у макортеті.
— Буде уже. Проціди, — каже пані.
Процідила.
— Постав же на піч, хай вистоїться. Та й спати зарані лягай. Упівночі треба цід завдати, щоб к світу поспіло… І я встану, — наказує пані.
Зарані полягали усі; лягла і Христя. Та їй не спиться: і весілля з думки не йде, і панича дожидає, щоб стрінути… Боже! як довго час той іде, здається, кінця йому немає!
Не швидко почула Христя стук у вікно… «Він, він, Гриць! От коли усе розкаже…» Як навіжена, Христя мерщій кинулася сінешні двері одчиняти.
Вона не помилилася. То був справді Проценко. Тільки що вона одсунула, впустила, як він зразу і учепився за неї.
— Ходімо, серце, до мене, — шепче, гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем.
— Пані швидко встане, — одказує Христя.
— Чого?
— На завтра булочки завдали.
— Гаспидські булочки! — гукнув він.
— Як! то ж хліб святий!
— Який там він святий! І свиня, по-твоєму, свята, що чоловік її їсть?
— То ж свиня, а то хліб.
— Ну, хай, по-твоєму, і святий. Тільки ходімо, серце. Оце тільки що з весілля. Присилували чарку тії гаспидської горілки випити. Ходімо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мізинця на нозі не стоять! — І він, не давши і дверей зачинити, поволік її за собою. Вона, одначе, і не противилася, їй так хотілося скоріше почути, як було на весіллі, та хто був, та яка Марина, чи не перемінилася.
— Марина? Марина яка була, такою і зосталася — хльорка, та й годі! — сказав він. — Довбня нещасний з нею буде.
— От уже і нещасний! Чого? Ви самі казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.
— Тільки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тікає. Ну, яке щастя з хльоркою?