Христя узяла у його аж п'ять білих свічечок, заплатила сороковку і мерщій пішла собі, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, і до ставника пробираючись, і свічі становлячи, все наче перед своїми очима уздрівала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б і розпитатися, з чого і від чого вони так розбагатіли, тільки коли б так, щоб її не пізнали. Думаючи про се, вона незчулася, як поліпила до одного ставника трохи не всі свічечки, одна одним тільки і зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свічку, і хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матір'ю.
— Хто се така пишна? Не знаєте, моя матінко? — почула вона ззаду себе жіночий голос.
— Не знаю, — одказав другий.
— А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
— Бог його знає, що воно. Не вгляділа, де і взялося. Та убор сей як їй личить.
— Се ви про ту? — почувся третій голос.
— Еге ж.
— Бабу Оришку знаєте? Відьму… З нею, кажуть, приїхала.
— То се, може, дочка її?
— Яка там у гаспида дочка?
— А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.
— А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини — вона бабі якоюсь родичкою доводиться.
— Племінниця рідна. Стара з матір'ю Горпини — рідні.
— От би і послати до баби розпитатися, що воно.
Дяк охриплим голосом завів «Херувимську»[31] — всі чимдуж замолилися; замолились і жінки, що стояли позаду Христі, і розмова стихла.
Після «Херувимської» народ сунув до притвору підставити голову під перенос[32].
— Он-он і Горпина пішла, — знову почулося ззаду Христі.
— Вона, вона. Постійте, я піду попитаюся, — і повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула — чорна, висока і товста молодиця у синьому халаті і в жовтогарячому платку пройшла повз неї… «Та се ж чорна Ївга! Це та Тимофієва… Товста та пиката яка стала. Що, коли б вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздрості, мабуть, ще б дужче почорніла», — подумала Христя.
Ївга приткнула свою здоровенну голову між двох жінок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга — суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, і Христя запримітила, як її очі стрільнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очі позападали, ніс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.
Перенос скінчився. Піп з чашею пішов ув олтар, за ним із здоровенною свічкою, тільки на другі двері, пройшов паламар. Христі лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом «царя» піднімав[33], і народ, хрестячись, подався назад.
— Казала, розпитає баби та й скаже, — почувся знову ззаду Христі голос Ївги.
— То-то ж, не пропусти як-небудь її.
— Ні, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
— А цікава ся Ївга, і — цікава! — почулося через скільки часу.
— Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловік у москалі пішов.
— А їй і горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покійної Хіврі все добро перейшло до неї. Мені дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.
— Дума, може, коли буде їй годити, то після смерті старого і їй що-небудь перепаде.
— Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.
Розмова стихла. З олтаря доносився голос попів, з криласа глухі заводи дякові. У церкві робилося душніше і душніше. Дим від ладану хмарами носився понад головами, синів у потемнілій оселі, з закапелків доносився кашель. Ударили на «Достойно»[34]. Народ, прослухавши «Вірую»[35], потроху виходив з церкви на прохолоду. Як почалося святе святих[36], коло Христі зовсім стало пусто. Титар ходив коло ставників і тушив недогарки. У церкві потемніло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною — образи так сумно і суворо визирали з іконостасу. Декілька жінок з малими дітьми ставали кружка коло царських врат[37], діти плакали, матері їх гойдали, шикали. Христі ставало не по собі, і вона намірилася, було, вийти. Повернеться — аж у стороні стоять дві жінки, і до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.
— Ну що? — почулося.
— Панночка якась. З Колісником, що купив Кут, з губернії приїхала, — шептала Ївга.
— Пішов Колісник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дівка, що служила у місті, розказувала: різник, та й годі. Жінка його і досі живе у місті. З собою він її не бере. Де ж, вона зовсім проста, а він, бач, пан, — казала друга.
— Як мужиком був та жінка служила, то тоді її і треба було, а як запанував, то й жінки не треба, — увернула третя.
— Нащо йому жінка? Там, у губернії, багато є таких. Либонь, кажуть, він і має… Може, й се така, — догадувалася Ївга.
— О-о! Невже? Старий він.
— Старий! Баба розказує, що тільки у нього і розмови, що про дівчат. З старих цих все лихо встає!