— Та се парубок з Мар'янівки, — одказав Кирило. — Шука якусь Христю Притиківну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а він одно домагається, що сюди.
— Хто ти, парубче, від кого? — спитав Колісник.
— Та я з Мар'янівки, від Здора.
— Чого ж ти?
— Хазяїн і хазяйка прислали Христі стільників. Ще й наказували безпремінно доставити і самій Христі до рук дати.
— А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала і комерцію завела! Бери ж, коли до тебе, — гримнув Колісник і, повернувшись, пішов у кімнату.
Христя перехилилась у вікно і взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтіли, сама вона, як огонь, горіла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того світу батько.
— Чудеса з вами, жінками, та й годі! — вернувшись у світлицю, виговорював Колісник. — Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобі то так дорого-мило, що ти, Христе, перелізла в панянки. Он, мов, куди наші шагонули. Знай наших! Дивіться, мов, чи пізнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бісова жіноча натура! Недаром кажуть: «Волос довгий, та розум короткий». Ну, що тобі з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, — на що шкарбун, — наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… — Він не договорив і знову пішов у кімнату.
Христя сиділа як на ножах або на угіллі — голова її горіла, лице пашіло, серце так страшно билося. І підвернулася Одарка з своїми стільниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться меду? Нащо ж вона його прислала?
— Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? — спитався у вікно парубок.
Христя заметушилася. Ухопила мед і помчалася з ним у кухню.
— Оце, бабусю, стільники. У вас чиста мисочка є?
— Нащо та мисочка? — не дивлячись, спитала суворо Оришка.
— Спорожнити треба.
— Так би й казали. А то: «чиста мисочка чи є»? Звісно — є. У нас не так, як у других, що часом і ложки в хаті немає. Давайте! — і вона своїми корявими руками так і гребезнула з рук у Христі зв'язку.
— Від кого се? Ну та й стільники! — ласкавіше заговорила вона, уздрівши три пласти здорових, на всю тарілку, липових стільників.
Христя мовчала. І нащо їй знати, від кого? «Спорожнила б скоріше, щоб хоч одіслати того парубка, що стояв там коло світлиці і, наче докір, заглядав у вікно», — думалося їй.
Не швидко спорожнила Оришка посуду — Христя все стояла і дожидала.
— Чого ви ждете? Хіба я сама не принесу? — гарикнула Оришка, перекладаючи третій стільник.
Христя мерщій ухопила тарілку з хусткою і помчалась в світлицю.
— Та підождіть! Постойте! — гукнула Оришка. — Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матінко! — і, ускочивши в світлицю, вона знову узяла посуду і почовгала в кухню.
Христя важко-важко зітхнула. Докори Колісникові боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пішла до своєї скриньки.
Поти вона там рилась, чогось шукала, і Оришка вернулась в світлицю, несучи в одній руці миску з медом, у другій випорожнену посуду.
— Нате вам і те, і друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, — гарикнула вона і, переступивши поріг, поплигала через сіни.
Христя вся затіпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вікно парубкові, ткнувши йому в руку щось біленьке, кругле.
Парубок, почувши подарунок в руці, уклонився низько-низько, трохи не до землі, подякував щиро.
Далі вона вже не могла здержатись. Як одвернулась від вікна, сльози градом полили з її очей. Наче підстрелена, помчалась вона до ліжка і, як сніп соломи, повалилась лицем на подушку.
— От і починається! Уже і починається! — гірко вимовив Колісник, увійшовши в світлицю і чухаючи потилицю. — Ну, чого ти?
Христя підкидалася на подушці.
— Ми все так… усе так, — казав Колісник, міряючи світлицю вздовж і впоперек. — Самі наробимо, та ще й сльозами надолужимо.
— Що ж я наробила таке? — крізь сльози глухо спитала Христя.
— Чого ти в Мар'янівку їздила? — гукнув Колісник, становлячись коло неї.
Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона підвелася і заплаканими очима призро-призро глянула на Колісника.
— У Мар'янівку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.
Колісник вилупив на неї очі.
— А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?
— У любовників. Тут їх у мене ціла метка, а ви, бач, з Оришкою і прогляділи.
— У нас ніколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, — одказав тихо Колісник і пішов з хати.