— Знайшла диво, — сказала Пріська. — Уже мені, старій, на диво дивитися, коли б не було свого діла?
— Що ж у тебе за діло таке?
Пріська розказала. Молодиці ззирнулись одна з другою.
— А от ми вийшли подивитися, — жартівливо почала Мар'я. — Ткалиха — як її чоловіка у старшину будуть вибирати; Феська — з жалобою на свого — хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопівна — жалітися на хлопців, що її п'ятилітньої дочки ніхто досі не сватає.
Жінки реготали з Мар'їних вигадок. Пріська тільки подумала: «Молоді, здорові, при достатках… Чому їм не реготати?» І, зітхнувши важко, геть одійшла від них.
Вона зобачила Здора, що, зібравши біля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував і доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану від однії купи до другої; там стрівся з Перепелицею: «Гляди ж!» — гукав, потім — з Васютою: «А ви ж піддержте!», а далі — з Кібцем, там — з Миленьком… Він літав, як муха, і кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Ті мовчки одмахувалися головами, — добре, мов! — і або йшли далі, або стояли на місці.
«Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землі? У самого — людям ще віддає, ні — ще й на мою заздриться. І зародиться таке лихе, і завдасться таке люте!» — Пріська трохи не заплакала.
— Ну, що, набалакалися? — гукнув старшина з рундука. — Кажіть скоріше: ще багато зосталося діла кінчати, а вже нерано.
Ближчі до рундука ряди щось забелькотали; Пріська не вчула — що.
— Так як, за Омельком ставити? — спитався старшина.
— За Омельком! За Омельком!
— Хай тільки за те відро горілки поставе! — обізвалося декілька голосів.
— З якої речі? — гукнув Омелько Тхір, що держав станцію при волості.
— Як з якої речі? Хіба малі гроші колупаєш?
— А розгон малий? Це не то, що в Свинарській волості, куди становий хіба тричі на рік загляне; а в нас куди не їде — та все через Мар'янівку. От і готуй тройку коней. Торік пару загнали — от тобі і заробіток! — виправлявся Омелько.
Пріська тоді тільки розчовпала, що то балакали про станцію. Щоб було чутніше, вона трохи наблизилася до рундука.
— Так усі згодні? За Омельком? — гукає втретє старшина.
— Усі! усі… За ним!
— Ну, а тепер будемо балакати про наділи. Дехто з хазяїнів помер, другі — недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?
— Та хто ж там? Про кого судити?
— А ось. Прочитайте, Денис Петрович, — повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.
— Кобила Назар! Іван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…
Пріська вся затіпалася, почувши те слово. Холод її пройняв від голови аж до ніг, і вона сама не знає — кому і чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав підступати до рундука. Декілька чоловіків, товплячись, штовхнули Пріську.
— І чого ще тут ся баба устряла? — поспитався рудоусий молодий чоловік, поспішаючи за другим наперед.
Пріська одійшла геть і наставила вухо. Громада гомоніла, клекотіла, чулися жарти, регіт. «Куди вже його реготатися? — думала Пріська. — Чи хто гадає про те, що тут доля людська рішається? Ціле життя береться? Ні, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали».
Далі чула Пріська викрики старшини, вигуки громади: «Одібрати!» — «Не треба! Дати йому рік одстрочки: не поправиться — тоді й одібрати». Або: «Діти у його малі, прийняти на громаду».
Аж ось старшина гукнув:
— Ну, а за Пилипа Притику?
— За Пилипа? — спитало декілька голосів.
Пріська прикипіла на місці.
— Одібрати! — крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третій.
У Пріськи в очах потемніло.
— Підожди кричати — одібрати! — чує Пріська Карпів голос. — Це діло треба розсудити.
Далі скоївся гвалт… Слів не чутно, чує тільки Пріська — хтось десь бубонить, хтось кричить: «А дочка? а сама?» І знову другий голос: «Брешеш! багатирі! звикли тільки себе глядіти, а другі нехай з голоду пухнуть, хай здихають!»
Гвалт, гомін і крик такий знявся, якого ще і не чутно було. Громада знову розсипалась на скільки куп. Кожна купа гомоніла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бігав Карпо і гукав:
— Піддержте, братця! Що се таке? За бісовими дуками швидко не можна буде бідному чоловікові і дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тільки її… та ось і вона! — І Карпо, ухопивши Пріську за рукав, потяг за собою до Грицька.
— Оце та гладка! Оце та здорова! — гукав Карпо Грицькові. — Дивись! Дивіться, добрі люди: ось вона! Оце та Пріська! Здужає вона сама що робити?
— У неї дочка гладка! — гукає у свою чергу Грицько. — Хай найме дочку. Чого ж другі наймаються, а їй не можна?
— У неї одна дочка. Як найняти її, то і в хаті нікому поратись! — кричить Карпо.
— Та цитьте! цитьте! Підняли таке — розібрати нічого не можна! — гукнув старшина.
Громада потроху почала стихати.
— Ну, то як земля: за вдовою зостається?
— За нею! за нею! — ревнула більша половина громади.
Грицько червоний, як рак, махнув рукою і геть одійшов. Це зразу — наче його опекло — знову посунувся вперед.