Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крамовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці.
Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: «Загнибіда… п'ять рублів… Пилип… дочка…»
Ув очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї.
— Розібрала? — спитався старшина.
Пріська уставилася очима у його.
— Розібрала? — допитується старшина. — Тобі не казав чоловік?
— Який? — наче вітер прошумів поміж сохлою травою, поспитала Пріська.
— Твій! — гукнув старшина.
— Коли?
— Тьху! — розсердився старшина. — Коли?! Ти здуріла, чи що? Коли приходив додому!
Пріська не видержала: сльози градом полилися з її очей, і з гірким криком плачу вирвались у неї слова:
— Я його не бачила… Як пішов… поїхав… туди… у те трикляте місто… Там і смерть його спостигла… Я нічого не знаю.
Судді похнюпились. Плач гіркий Прісьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькі наче померли. У волості стало тихо-сумно. Один лемент Прісьчин роздавався серед неї.
— Що ж його робити? — нахилившись до писаря і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.
— У тебе є, бабко, гроші? — обізвавсь, підвівши голову, один суддя.
— Гроші? Де в мене ті гроші! — і Пріська ще дужче заридала.
— Коли є гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути, — розписку приставив.
— У мене ні шеляга… — плаче Пріська.
— То хай дочка одслуже.
— У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто мені помагати буде?
Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає — лементує.
— Ти не плач, — почав старшина. — Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..
Пріська плакала.
— Ну, рішай, — сказав суддя, — віддаси гроші, чи дочка відслуже?
— У мене немає грошей… У мене одна дочка… — одно товче Пріська.
— Та то в неї тільки повадка така — сльозами доймати, — обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Пріська озирнулася — то говорив Грицько… Очі в його грали, лице радістю пашіло.
— Не зігнеться й віддати! — казав далі Грицько. — У неї хата своя, наділ за нею зостався… Чого ж їй? І дочка в неї кобила; і сама — то тільки збіднилася.
З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова — сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься… Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.
— Ти хіба знаєш її? — спитався суддя.
— Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, — весело мовив Грицько.
— Грицьку! Бога побійся… Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись… — рвучи слова, промовила Пріська.
— І дочку знаю, — не слухаючи, мовив далі Грицько. — Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а воно дурно у матері хліб переводе.
— Трясця тобі! — не видержала Пріська і гукнула на всю хату.
— Бабко, бабко, тут не можна лаятись! — сказав старшина.
— Бачте… бачте, — радів Грицько. — От яка вона немощна! Збіднилась — куди тобі! Тиха та смирна.
— Ти ж мене без ножа ріжеш! Прямо по серцю пиляєш! — гірко одказала Пріська.
— Годі вам змагатися! Годі! Замовчи, Грицьку, — приказав старшина.
— Так як рішаєш? — через скільки часу спитав він Пріську.
Грицько стояв, усміхався; судді, похнюпившись, сиділи.
— Як хочте! — з серцем вимовила Пріська. — Хоч розірвіть мене та й з'їжте!
— Та ти не бришкай! — крикнув старшина. — Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так і постанове.
— Для мене все рівно! — знову огризнулась Пріська. — Що ж мені казати? Ви всі проти мене… Намоглися з'їсти — ну й їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з Загнибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.
— То і грошей не віддаси?
— У мене немає грошей!..
— То хай дочка одслуже, — сказали уголос судді.
— Запишіть, — повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Пріськи наче мурашва бігала по тілу, писареве перо кременем драло її по серцю… Пріська окинула бистрим поглядом хату — Грицька уже не було.
— Уже, — сказав писар.
— Так от тобі рішенець: ті гроші, що твій чоловік зазичив у Загнибіди, хай дочка одслуже. Чуєш?
Пріська стояла, мовчала — мов не до неї була та річ.
— Іди собі, — сказав старшина.
Пріська стояла.
— Чого ж ти стоїш? Іди додому! — знову сказав старшина і моргнув вусом на соцького. Той підійшов до Пріськи і взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись і плутаючи ногами, пішла Пріська за соцьким з волості. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемніло, і… як сніп, вона повалилася додолу.