А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски з білими головами, присипані цвітним горошком… Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.
— Кого ми ще ждемо? — спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. — Чи так — походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? — вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.
— Петро Лукич! Петро Лукич! — гукнув на Загнибіду крамар.
— А що?
— Пора, братику. Животи підвело, — мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.
— Та… Рубець з Книшем обіцяли зайти, — сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.
— А по-моєму: де два — там третього не ждуть! — одказав високий чоловік з чорними вусами.
— І батюшки немає, — додав Загнибіда.
— Оті ще бородаті! — процідив крамар.
— І нащо тих бородатих ждати? — граючи очима, питає високий чоловік. — Хіба ми й самі бороди не причепимо? У Олени Іванівни, певно, завалялося де повісмо прядива… От і борода готова!
Кругом знявся регіт.
— Уже Колісник пустився на вигадки! — сказав хтось.
— На які там вигадки? — правувався Колісник. — Тут голосу не одтягнеш, а вони — вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно б по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
— Слід, слід! — хтось одказав, спльовуючи.
— Та щось Петро Лукич не теє… — дивлячись на хазяїна, мовив Колісник.
Загнибіда мотнув головою.
— Там, у малій хатині, — тихо сказав він, указуючи на двері.
Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
— Батюшка йде! — хтось крикнув у світлиці.
— Батюшка! батюшка! — заходило по хатах.
— Постійте! Зараз батюшка буде, — гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.
Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.
— Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! — хтось сказав йому.
— Утріться! Чарка біля рота була — і тут одняли! — мовив він сердито.
— Та так тільки й довелось подивитись?
— Атож!
Дехто зареготався.
— Коло рота було, та в рот не попало.
— Та хоч не завдавай жалю, — прохав Колісник, чухаючи потилицю.
Регіт ще дужчий знявся.
— Тссс!.. — загуло кругом.
Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів'я. Славили воскресшего з гроба, славили його пречисту матір… Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий — аж труситься — деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились — пальця просунути нікуди.
Тільки що батюшка, проспівавши, підніс хазяїнам хреста цілувати, як у хату увійшли два панки. Один — середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. Другий — високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів.
Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
— Хто се? — почулося у задніх рядах.
— Не знаєш хіба?
— Авжеж, не знаю.
— Ото сухий, високий — Рубець, секретар з думи; а то червонопикий — Книш, з поліції.
— Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!
— А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! — скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. — Христос воскрес!
Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.
— Несказанно радий! несказанно! — глухо бубонів Рубець. — На місце отця Григорія? Царство небесне покійному! Приятелі з ним були.