— Послала на базар за бубликами, — торкаючи рукою Христю, одказала Загнибідиха. Христя коло печі присіла.
— Нащо? — гарикнув Загнибіда, гостро глянувши на жінку, і, похитуючись, повернув у світлицю.
У Христі аж дух сперло в грудях, поки Загнибіда допитувався; як же він пішов, а за ним і Олена Іванівна, вона мерщій тихенько покралася у сіни, дослухаючись, що буде далі… «Коли знову здійметься буча по-вчорашньому — кину, утечу додому!» — рішила вона.
Скільки хвилин пройшло незамутної тиші. Це зразу наче у дзвони вдарено.
— Жінко! — гукнув Загнибіда.
— Я тут, — почувся її тихий, болісний голос.
— А-а… ти тут… А я думав, пішла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сідай отут проти мене, дивись мені у вічі… Тільки й добра у тебе, що очі… а то все — кат знає що!.. Дивись на мене! — вередував Загнибіда.
— Та я ж дивлюся.
— Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вірна жінка, богом дана, ну, і дивись, і доглядай свого чоловіка!.. Ти бачиш — я п'яний… Ну, і доглядай мене. І засну — доглядай… І за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану і піду до других.
— Що ж мені казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.
— Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарні! Всі ви гарні та тихі… А сто чортів по сто гнізд звили у вашій проклятій утробі!.. Ні самі не живете, ні другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..
Далі його голос обірвався — затих. Христя довго дослухалася, та вже більше нічого не вчула; коли-не-коли тільки доносилося до неї важке зітхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сіней у кухню, з кухні — до світлиці. Двері з кімнати були трохи одхилені, і Христя зазирнула в щілину. Загнибіда лежав на ліжку, закривши очі й розкривши рота; його високі груди важко піднімались та опускались… Загнибідиха сиділа проти його. На її зблідлому лиці ще видні були сліди сліз; почервонілими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука світилися ними…
Несподівано вдарено в церковного дзвона. Зично і голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась і Загнибідиха; Загнибіда тільки розкрив очі, бликнув на жінку — і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню.
Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гірке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут і сьогоднішнє підновило… Бодай ми не родились на світ, коли над нами отак знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання і, проклинаючи, жди, поки засне він. Коли б не гріх, приспав би тебе — довіку не підвівся!..
Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі… «Отим би тебе приспати!» — ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. «І збреде ж таке на думку, тьфу!» — сплюнула вона і повернула гадки на щоденні клопоти. «Що ж це воно буде? Хіба сьогодні ні топитимемо, ні варитимемо?» Якось озирнулася — перед нею стояла хазяйка. Її червоні очі ще не просохли від сліз, бліде лице було аж жовто-зелене, сказать би — вона днів з п'ять ні на волосину не спала або недугувала з місяць.
— Чи будемо сьогодні варити? — питає Христя. А Загнибідиха божевільне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрізь.
— Та годі, хоч не плачте! — скрізь сльози вимовила Христя.
— І чому я не пропала малою! — скрикнула Загнибідиха і вся затіпалася…
З того часу між Загнибідихою і Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рівна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь — і як чужа, і як молодша, і як наймичка. Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити — Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. Прийшлося шити, — у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів, — Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя — про своє.
— Невже ти ніколи не співала? — спитала її раз Загнибідиха. — От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.
— Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.
— Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування.
Христя заспівала — і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.
Другого разу Загнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.