Цю новину передала Одарка і Прісьці, побачивши якось раз з свого огороду.
— Чи чула таке? — спитала Пріська дочки, вернувшись у хату, і розказала, що повідала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда… «Так, так; тож і плата була мені така велика за те, щоб мовчала», — подумала Христя. Отже не похвалилася матері.
Сумні вони полягали спати. Христі не спалося; новина та не сходила з думки; сумні та нерадісні почування щипали за серце. А Пріська спала? Бог знає: темно — не видно; Пріська мовчала.
Серед тієї тиші незамутної роздався здалека глухий гомін, почувалося топцювання. Далі — ближче, чуткіше… Ось уже в дворі собака загавкала; чутно гомін коло хати.
— Гей! спите? Одчиніть!
Христя почула Грицьків голос. Наче хто ножем ударив їй у серце.
— Хто там?
— Вставайте. Світіть світло та відчиняйте! — гука Грицько.
— Не пускайте, мамо! Не пускайте… — злякана замовила Христя.
— Хто там, питаю? — добивається Пріська.
— Ось відчини — побачиш.
— Не одчиню, поки не скажете хто, — каже Пріська.
— Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! — замовив до неї чийсь невідомий голос.
«Господи! Розбишаки це», — подумала Пріська, вся тіпаючись.
— Та відчиняй, — обізвався Грицько. — Становий тута. Прийшли твою дочку привітати, — додав він.
У Пріськи й руки і ноги потерпли. На велику силу вона засвітила і ледве-ледве відсунула двері.
У хату увійшло аж п'ять чоловіка: становий, його писар, Грицько, Кирило і Панько — другий соцький.
— Где она? — спитався становий, повертаючись до Грицька.
— Ото, молода, — указав той на Христю.
— Ты Христина Притыкина? — питає.
Христя мовчить — ні жива ні мертва стоїть перед становим.
— Вона, вона, — одказує Грицько, граючи очима.
— Ты служила в городе?
— Служила, ваше благородіє, — вклоняючись у ноги, відказує за Христю Пріська.
— Не тебя спрашивают!
— Служила, — одказала й Христя.
— У кого?
— У кого ж я служила? У Загнибіди.
— Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
— Я тут була… — почала несміло Христя. — Хазяйка пустила додому навідатись… Вертаюсь у неділю надвечір, — у хаті нікого не чутно. Я — в кімнату: аж там хазяйка лежить уже без речі.
— Что же она — больна была?
— Видно, больні, бо не балакали.
— Хм… — озирнувшись, чмихнув становий.
— Так она больна была, как ты уходила домой?
— Ні, здорові; а як вернулась, то застала хвору.
— Она тебе ничего не говорила?
— Нічого. Вони і говорити не могли.
— А денег тебе не давали никаких?
— Ні, не давали.
— А у тебя деньги есть?
— У матері…
Пріська полізла у скриню і, тіпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, і подала становому.
— Так… так… — дивлячись на бумажку, сказав становий. — Где ты ее взяла?
— Хазяїн дали.
— О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
— Немає.
— Врешь, сволочь! — крикнув становий.
— Їй-богу, немає! — з плачем відказала Христя.
А Пріська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
— Дочко, дочко! Що се ти наробила? — скрикнула. — Признавайся ж, коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам'яна.
— Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! — зломивши старі пальці, простогнала Пріська.
— Що ж мені казати, мамо? — заплакала Христя.
— Как что? Скажи, где деньги взяла, — переспросив становий.
— Хазяїн дав.
— За что он тебе дал их?
— Я й сама не знаю. Усунули мені в руку, та й годі.
Грицько зареготався.
— Малі гроші, бач, усунув! — сказав, сміючись.
— Теперь уже поздно, — ходячи по хаті, мовив становий. — Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… І боже храни кого пускать!.. Слышь? — повернувся до Грицька.
— Слишу, ваше високоблагородіе.
Становий з писарем вийшли з хати.
— Ти тут, Кирило, будь, — почав порядкувати Грицько, — а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слід бути… Тільки — чув? — нікого не пускать мені… Я знаю, що ви були з покійним теє… Гляди! Пустиш кого — замість їх сядеш… Засунеш за нами двері… та й не спать мені… Другого на підмогу пришлю з волості.
— Розбираємо, — понуро одказав Кирило.
— Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? — повернувся Грицько до Христі, що — як з крейди вистругана — стояла і нікого, здається, не бачила, нічого не чула.
— Чуєш? Кому кажу! — гукнув удруге Грицько. — Бач, яка несміла, а людей давити знаєш?!
Пріська, що досі стояла коло печі, наче громом побита, при тім слові Грицьковім уся затіпалася.
— Брешеш! — стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було бліде, руки й ноги трусились, очі як вугілля тліли.
— Хе-е! Ще й брехню завдає! — сказав Грицько, хитнувши головою. — От тобі й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвідаємо… Як і людей ви з ума зводите, і на той світ споряджаєте… Все рознюхаємо!
— Брешшеш! — засичала Пріська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посиніло; очі витріщились — горять-палають… Страшна Пріська, наче звір дикий.
— Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, — відступаючи від Пріськи, виправлявсь Грицько. — Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходімо.
Панько, високий білявий чоловік, стиха підійшов до Христі і, торкнувши за плече, мовив:
— Ходімо, дівко.