Христя побігла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничів.
— А се нащо? — донісся до неї з хати голос квартирантів, коли вона намірилась вікно зачинити, і його біле обличчя показалось у вікні.
— Не треба хіба? — спитала вона.
— Не треба, — одказав він тихо і скрився.
— Пора вже спати! — не знаючи, як і навіщо, гукнула Христя.
Обличчя його знову показалося у вікні, освічене тихою усмішкою. Христя мерщій одскочила й побігла у сіни.
Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все стояло біле обличчя і стиха усміхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капітанового голосу.
Уже сонце геть піднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, ані шерхне ніде. З улиці доносився гомін, біганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила відра й побігла до сусіднього колодязя по воду. І води принесла, і самовара постановила, а ще ніхто не вставав. «Видно, учора до світу досиділи за картами, що й пан заспав», — подумала вона, стоячи серед кухні й роздивляючись, за віщо б їй ще прийнятися.
— Христе! — почувся голос пана з кімнати. — Пора вікна відчиняти! — І він голосно позіхнув.
Христя побігла. Вертаючись, вона стріла Мар'ю. Обличчя в неї біле, як крейда, очі червоні, одежа пом'ята, коси вибилися з-під платка, та й платок сам поліз набік, — або ж вона цілу ніч не спала, або ж, на хвилину задрімнувши, кинулася і зараз побігла додому.
— Здорові, тітко! — веселенько привіталася Христя.
— Здорова, — під ніс охриплим голосом мовила Мар'я.
— А чобіт і досі не почистила? — гукнув пан з кімнати.
— Дурна голова! — мовила Христя й побігла за чобітьми.
Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, підбирала свою розкуйдану косу, підсмикнула пом'яту спідницю. Гляне Христя — німа, мовчазна Мар'я, аж сердита, і знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї і заблищали, мов лаком покриті. Хутко помчала їх Христя в горниці.
— Чи Мар'я дома? — донісся голос панів.
— Дома, — одказала Христя.
— Скажи, щоб збиралася на базар.
На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!
— Біси його батькові! — гукнула вона, тільки що Христя показалася на порозі. — У нас ніколи так, як у людей: підуть на базар, наберуть днів на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тії цибулі купити — йди!.. І сьогодні йди, і завтра бреди… У других — коли куховарка, то вона сама і на базар, і все; а в нас — слідком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бісові злидні! Бояться, щоб не вкрала, бач! — торохтіла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.
Пан швидко вийшов одітий і, не кажучи ні слова, пішов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повіялася за ним.
«Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?» — думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тиші. Самовар награвав сумну-журливу пісню і болісно одкликався у Христиному серці.
Нешвидко пані встала, а за нею й дітвора. Треба давати усім умитися, дітей повдягати, кроваті поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропі.
— Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, — приказала Пистина Іванівна.
Христя кинулася у кухню, аж і Мар'я прийшла. Бліда і полита потом, вона принесла у корзині і м'ясо, і курей, і всяку овощ — повну корзину; принесла та так і кинула додолу!
— Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять — носи! Аж руки потерпли! — скрикнула вона і почала розмахувати руками.
Христя мерщій ухопила самовар і понесла у горниці.
— Вимий стакани, — порядкує пані.
Поти Христя правилася біля чайної посуди, прийшов і пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
— Ти дивись сьогодні за Мар'єю, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, — додав. Пані тільки зітхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар'я сиділа коло столу, спиною до горниці, і, уставившись очима у вікно, нехотя жувала скоринку хліба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо і сумно, хоч сонце так весело освічувало кухню: його золоті стяги вигравали на шибках високих вікон, його ясні кружала крутилися по долівці. Коли се…
— Чого се Мар'я Іванівна так зажурилася? — роздалося тихе питання ззаду Христі, аж вона злякалася. Зирк! — на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустрані, його очі заспані, біла вишивана сорочка розхристана і з-під неї виглядає тендітніша від рожевого лепесточка груднина.
— Нічого й журитись, коли рук не чуєш! — суворо відказала Мар'я.
— Чого ж се?
— Он яку хуру теребила на собі! — вказала Мар'я на корзину.
— Бідна головко! Та ніхто й не поміг? І не знайшлося нікого такого? — пита, граючи очима, панич.
Мар'я скоса глянула на нього і скрутнула головою.
— Ну, вже й ви! — одказала вона, зітхнувши. — Без того, щоб не пришити квітки, не можна.
— О, ви вже й сердитесь, Мар'є Іванівно. А я хотів прохати, щоб дали мені умитися.
— Он кого просіть! — кивнула вона головою на Христю.