Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотілося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом — і вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така бліда, аж страшна, стояла коло столу і мовчки, нікуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… «Ні, не сьогодні, — подумала Христя. — Хай колись…»
Цілий день і Христя, і Мар'я ходили задумані, мовчазні: Христі новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душі у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нікому в очі не подивиться, ні до кого не заговорить. Після обіду Христя запримітила сльози на Мар'їних очах. Під вечір Христя побігла в комору за вугіллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сиділа і гірко плакала.
— Тіточко! Чого се ви? — спитала Христя.
Та тільки махнула рукою і припала до подушки.
Настав вечір, а за ним не забарилася і ніч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сиділа вона у кухні, дожидала, поки пани ляжуть, і тільки коли-не-коли важко зітхала.
Пани нікуди не збиралися йти, посиділи трохи на рундуку та швидко й спати полягали.
— Тітко! ви в коморі ляжете? — спитала Христя.
— А що?
— Ляжу й я з вами: у хаті душно.
— Лягай.
Христя ухопила рядно, подушку і побігла слатися. Мар'я лягла в коморі, Христя — в прикомірку. Як погасили світло, непроглядна темнота обхопила їх: ані смужечки, схожої на світ, — неначе в домовині! Христя покійно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?
— Тітко!
— Чого тобі?
— Чи тут пацюків немає?
— Хіба я знаю.
Знову тихо. З улиці доноситься тиркання, гук.
— Се так і в селі на вулиці викрикують, — почала Христя. — А весело на тих вулицях!
— Весело буває, — одказала Мар'я.
— Хіба й ви бували на вулицях?
— Де я не бувала? У пеклі тільки не була; та й там, мабуть, не буде гірше, як тут є!
— Що ж вам таке було? — зацікавилася Христя.
— Зостарієшся, як усе знатимеш. Спи краще.
— Чогось не спиться… А ви, тітко, правду казали за паню, — перегодом бовкнула Христя.
— За яку паню?
— За нашу.
— Яку правду?
— Що пані панича любить.
— І ти хіба помітила?
Христя почала розказувати про вчорашнє. І дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелізла аж до Христі слухати.
— Ой боже! що та любов може, — вимовила вона напослідку, важко зітхнувши.
— І що воно таке та любов? — спитала Христя.
— Піди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нікого й ніколи. Хай йому гаспид!.. Покій позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накінці — ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!
— Хто ж вас обдурив, тіточко?
— Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвітів, та вилились ті сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! І нащо ти дав мені таке серце кляте?.. А нічого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гіркая! А може, доля така як і слід була, та пани на таку путь напутили.
— Які пани? — спитала Христя.
— Не знаєш? — перепитала Мар'я. — Свої… Я панська була. Та, видно, ти нічого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звідав того, що я звідала!.. Чого тільки не було в моєму житті? — подумавши, сказала Мар'я і почала розказувати.