Надзвичайно влучно помітив Кюстін невпинну, вічну підозрілість москалів, які й до цього часу вбачають у кожному чужинці шпигуна: «дипломатичний корпус та європейців взагалі цей уряд із візантійським духом й ціла Росія завжди вважали за ворожих заздрих шпигунів».
НІКОЛИ ЗАХІД ТАК НЕ ПОНИЖУВАВСЯ ПЕРЕД МОСКОВЩИНОЮ, ЯК В НАШІ ДНІ, І НІКОЛИ ТАК МАЛО її НЕ РОЗУМІВ. НИНІ ТАК ЗВАНІ «ЕКСПЕРТИ», «ЗНАВЦІ РОСІЇ», ВИВЧИВШИ «КОНСТИТУЦІЮ СРСР» АБО ІСТОРІЮ КОМПАРТІЇ ТА ЩЕ ПИСАННЯ МАРКСА Й ЛЕНІНА, ДУМАЮТЬ ЩО ЗНАЮТЬ РОСІЮ І БІЛЬШОВИЗМ, АЛЕ НА ДІЛІ НЕ МАЮТЬ ПРО НИХ НІЯКОГО ПОНЯТТЯ.
Тим «експертам» ані в голові, що пізнати сучасну Московщину можна не так з творів Леніна та промов Хрущова, як з історії Карамзина, з історії Івана ІІІ-го і IV-го, або з історії Пугачова. Це тому, що матеріалісти, якими є ті «специ» від Росії, мають вуха і не чують, мають очі — і не бачать, мають розум — і не розуміють. Це тому, що недооцінюють чинника духової натури; не знають, що невидимою пружиною, мотором, який «накручує» всю внутрішню і зовнішню політику Кремля — нинішнього і позавчорашнього, — є чинник духової натури, а доглянути його можна тільки «оком душі», інтуїцією, ясновидством, — здібностями, атрофованими у матеріалістів, які поза фасадою і брехливими заявами й статистиками — не бачать нічого.
Цю інтуїцію мали люди правлячої касти минулих століть, які гідні були носити ім’я національної еліти. Тому чудово розуміли Росію Герберштайн, Флечер, герцог Альба, і — маркіз де Кюстін, автор епохального твору про Росію Миколи І, ту саму, якій кинув виклик Шевченко.
Коли один француз, знавець людської душі, побачив де Кюстіна, сина зґільотинованого революцією маркіза, ще малим хлопцем, — він сказав до його матері: — «О, ваш син є з раси пророків!» І не помилився, він ним дійсно був. Дар ясновидства, гостра інтуїція, — це все було в ньому, це все відбивається в його блискучім творі. Крім того, заглянувши глибоко в душу москаля, він лишив грізну пересторогу Заходові перед новим напливом варварської орди зі Сходу, вказуючи теж на ту силу, яку повинен Захід знайти в своїй душі, щоб ту навалу відбити.
Кюстін писав про Росію Миколи I-го, першої половини XIX віку, але хто знає бодай основні факти з історії Московщини, той, читаючи книгу французького аристократа, тратить почуття часу. Не раз йому здається, що перед ним встає Московщина Малюти, «опричнини» Грозного, або — Московщина Леніна, Сталіна чи Хрущова. До того тут все однакове, все те саме, той самий дух, та сама система, вічна, незмінна, не зважаючи на інші назви, титули і однострої. Як писав поет Волошин: «что менялось» в усіх змінах режимів в Росії? Тільки «знаки і возглавья», а поза тим було те все саме — «биль царєй і явь бальшевіков», той самий розбій, розгул і «та же тринь-трава». Так було за Суздальців, за васалів татарських ханів — Василів та Іванів, за Романових, у XVIII віці з пануванням п’ятьох повій на троні — двох Анн, двох Катерин й одної Єлизавети, за Олександрів і Микол останньої сотки літ монархії, і за більшовиків.
Цей вічний дух московського народу, як він відбився в його добі, блискучо схарактеризував у своїй книзі Кюстін. Політики, замотеличені наукою «прогресу», виходять з себе, коли хтось кидає тінь на «вєлікій русскій народ», який нібито не може ж відповідати за діла царату чи більшовизму. Тим не менше, коли Кюстін говорить про дух самодержав’я, а ми тепер говоримо про дух більшовизму (що є те саме), то очевидно це не дух лише «царських бюрократів» або «сталінських вельмож». Ні, це дух московського народу. Бо, коли російські патріоти пишаються «нашим» Пушкіним, Чайковським чи Петром з Катериною, як витвором генія московського народу, то мусять признати, що й Ленін, Молотов, Серов і Маленков теж є такими ж витворами генія того самого народу. Не дурно ж ліберальні емігранти, як один, стають в обороні пам’яти царської Росії, а монархісти захоплюються імперською політикою більшовизму.
Цей народ має — зауважує Кюстін — «геній карикатуриста». Засвоюючи — чи краще крадучи — якусь чужу ідею, він завжди її окарикатурить до непізнання. До непізнання окарикатурили москалі грецьку віру, отриману з Києва (не з Візантії), спотворивши її своїм шаманським духом, окарикатурили нібито присвоєну москалям Петром І західну культуру. Єдино, що вони органічно засвоїли — в усім своїм житті, — це традиції Орди, яка колись тримала їх триста літ під ярмом. Перемішані з фінами, чужі нашому Києву, радимичі й в’ятичі, предки москалів, відчули в тих традиціях Орди щось собі рідне... Ось чому в своїй книзі, той дух московського народу спостерігає Кюстін і в царях, і в дворянстві московськім, і в мужиках. У вдачі — пише він — різних верств того народу нема різниці, а коли іноді здається, що вона є, так це просто тому, що вища верства — посідає силу примусу, а нижча — ні. Коли ж представники останньої дориваються до влади, то їх панування є копією панування тих, кого вони як провідну верству, скинули. Як каже він — в Росії «деспотизм є на троні, а тиранія — всюди», як то образово-символічно геніально показав у своїй поемі «Сон» Шевченко.
