Дні Томові повнилися славою і радістю, зате ночі були жахливі. Всі його сни заполонив собою індіанець Джо, в чиїх очах Том незмінно бачив смертний вирок собі. Увечері, [148] коли наставала темрява, ніяка спокуса не могла виманити хлопця з дому. В такому ж безнастанному страху жив тепер і бідолаха Гек, бо того вечора перед вирішальним судовим засіданням Том розповів усе адвокатові Поттера, і Гек страшенно боявся, щоб не виявилася і його причетність до цієї історії,- дарма що втеча індіанця Джо й звільнила його від муки, якою були б для нього свідчення в суді. Щоправда, адвокат пообіцяв бідолашному хлопцеві мовчати, але що та обіцянка? Відколи докори сумління змусили Тома піти поночі додому до адвоката й вирвали із його замкнутих щонайстрашнішою клятвою уст ту лиховісну таємницю, від Гекової віри в людство майже нічого не лишилося.
День у день, чуючи вдячні слова* Мафа Поттера, Том радів, що розказав правду: але ніч у ніч шкодував, що не відкусив собі язика. Часом він боявся, що індіанця Джо ніколи не зловлять, а часом потерпав, щоб його таки не зловили. Хлопець знав, що не матиме ані хвилини спокою, доки той метис не помре і він на власні очі не побачить йог» трупа.
За злочинця призначили винагороду, обнишпорили цілу округу, але індіанця Джо так і не знайшли. Із Сент-Луїса прибув вельми тямущий поліційний інспектор, про якого розповідали справжні чудеса. Він поникав довкола, похитав головою, прибрав глибокодумного вигляду і, як це звичайно роблять люди його фаху, досяг запаморочливих наслідків. А саме: він «натрапив на слід». Одначе слід не повісиш за вбивство, отож інспектор покрутився та й поїхав собі, а Том і далі жив під такою самою постійною загрозою.
Та спливали дні, і кожен забирав із собою якусь частку того тягаря гнітючої тривоги.
Розділ XXV
У житті кожного нормального розвиненого хлопця настає пора, коли його пориває невтримне бажання знайти закопаний у землю, скарб. Таке бажання раптом охопило й Тома. Він подався шукати Джо Гарпера, але не знайшов. Поткнувся до Вена Роджерса - той пішов ловити рибу. Та ось назустріч йому трапився Гек Фіни - Кривава Рука. Для такого діла Гек підходив чудово. Том відвів товариша в тихий закуток і там звірив йому свій задум. Гек охоче погодився на те. Він завжди виявляв охоту пристати [149] до діла, що обіцяло розвагу й не вимагало коштів, бо хоч часу він мав і задосить, але не того, про який кажуть: час - це гроші.
- А де будемо копати? - спитав Гек.
- О, та де завгодно!
- Хіба скарби закопують де попало?
- Ну певно, що ні, Геку. їх треба шукати в особливих місцях: часом десь на острові, часом у трухлявій скрині під сухим деревом, там, де опівночі падає тінь гілляки, але здебільшого - під підлогою старих будинків, у яких тиняються привиди.
- Хто ж їх там закопує?
- Як хто? Розбійники, хто ж іще. А ти думав - директори недільних шкіл?
- Звідки мені знати. Якби я мав скарб, то не закопав би його, а тратив би гроші та й жив собі на втіху.
- І я б так само. А от розбійники роблять інакше. Вони завжди закопують скарби.
- І що - не вертаються по них?
- Ні, вони-то думають, що вернуться, а потім чи то забувають прикмети, чи то помирають. А скарб лежить там хтозна-скільки й береться іржею, і тоді вже хтось знаходить старий пожовклий папір, де записано прикмети, і той [150] папір треба ще тиждень розшифровувати, бо там самі знаки та ще ієрогліфи. Єро... Як воно?
- Ієрогліфи... Це, розумієш, такі ніби малюнки, чи що, які на вигляд нічого й не означають.
- То в тебе є такий папір, Томе?
- Ні.
- Ну, а як же ти знайдеш ті прикмети?
- А мені вони ні до чого. Скарб завжди закопують під старим будинком з привидами, чи на острові, чи під сухим деревом з довгою гіллякою. Ми ж уже пробували шукати на Джексоновому острові, і ще колись спробуємо, а старий будинок є отам за потічком, і сухих дерев там сила-силенна.
- І під кожним скарб?
- Таке скажеш! Звісно, що ні.
- А як же ти знатимеш, під котрим копати?
- Треба пробувати під усіма.
- Б, Томе, так нам доведеться копати ціле літо.
- То й що? Ану ж як ти знайдеш мідний казан із сотнею доларів - чудових, трохи потьмянілих від іржі доларів... або стару трухляву скриню, повну діамантів?..
У Гека спалахнули очі.
- Оце була б штука! Чого ще треба!.. Тільки цур, ти віддаси мені сотню доларів, а тих... діамантів я не хочу.
- Гаразд. Та я б на твоєму місці діамантами не розкидався. Бо деякі коштують і по двадцять доларів, а таких щоб менш як долар, то й нема.
- Не може бути! Справді?
- Авжеж. Це тобі хто хочеш скаже. Ти хіба ніколи не бачив діамантів, Геку?
- Та начебто не пригадую.
- Ой, у королів же їх цілі купи!
- Я ж і короля жодного не бачив.
- Та де тобі. .А якби ти поїхав до Європи, то їх там тьма-тьменна - так скрізь і шастають.
- А чого вони шастають?
- Шастають? Та ти що! Ні.
- Ти ж сам сказав, що шастають.
- Дурниці. Я тільки хотів сказати, що їх там багато, а шастати... з якого б дива їм шастати? Просто їх там на кожному кроці побачиш, куди не поткнешся. Хоч би й отого горбатого Річарда І0.
