...Історична фантастика? Фантастична історія?.. Мабуть, і те й інше. Книга написана як цілком традиційний авантюрно-історичний роман з усіма його неодмінними атрибутами — динамічним, закрученим сюжетом, придворними і політичними інтригами, сценами битв і турнірів, ретельним зображенням історичного тла подій, побуту та звичаїв епохи, складними, часом заплутаними і неоднозначними стосунками героїв — ну, і звичайно, з коханням.Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
Інночці — сонечку ясному.
За вельми влучним висловом Александра Дюма, історія для письменника — це цвях у стіні, що на нього він чіпляє свою картину. Практично всі книжки історичного жанру (та й не лише історичного) тією чи іншою мірою належать до фантастики, оскільки автор часто-густо описує події, які насправді не відбувалися, виводить на сцену вигаданих героїв, а людям, що реально існували, приписує вчинки, яких вони ніколи не робили, і слова, що їх вони ніколи не промовляли (тут виняток становлять лише документальні твори, біоґрафії, хроніки абощо — але це
Але що робити, коли на потрібній ділянці стіни немає вільних цвяхів, та й місця для нової картини замало? Ця ситуація особливо актуальна для історії Західної Європи. Ще в XIX сторіччі ціла плеяда авторів на чолі з неперевершеними майстрами жанру Александром Дюма і Вальтером Скоттом ґрунтовно „прочесали“ все друге тисячоліття; а в XX сторіччі, мабуть, лише Морісові Дрюону та Генріхові Манну вдалося відшукати відносно вільні „ніші“. За таких обставин залишається тільки два виходи (вірніше, три; третій — не писати взагалі). По-перше, можна вторгнутися в чужу „вотчину“ і запропонувати читачеві нове бачення історичних подій, відмінне від того, до якого він вже звик, — але ця справа невдячна і, на моє тверде переконання, безнадійна. Куди простіше й чесніше відійти вбік і, набравшись терпіння, спершу закласти підмурівок, потім звести на ньому нову стіну, вбити в неї цвях, а вже після цього чіпляти свою картину. Цебто — створити
У своєму романі я не вдаюся до вельми поширеного прийому „прив’язки“ сюжету до нашої реальності — на зразок того, як наш сучасник потрапляє в минуле і поступово переконується, що це не те минуле, про яке він читав у книжках. Всі мої персонажі — діти свого часу, своєї епохи, своєї реальності; вони сприймають її такою, яка вона є, і навіть у думках не припускають, що історія могла б розвиватися за іншим сценарієм. Я намагався вести розповідь у такому ключі, ніби пишу для людей з майбутнього того світу, де насправді відбувалися описувані мною події. Працюючи над книгою, я виходив з передумови, що моїм гіпотетичним читачам добре відомо, що в часи варварства, що наступили після падіння Римської імперії, такий собі Корнелій Юлій Абруцці, що став потім Великим, об’єднав усі італійські землі в єдину державу і проголосив себе Римським імператором, королем Італії, а згодом його нащадки рушили на північ, щоб знову підкорити Європу. Для людей тієї реальності є саме собою зрозумілим, що орди хана Бату ніколи не вторгалися в Центральну Європу, бо в битві під Переяславом зазнали нищівної поразки й були відкинуті на схід. Для них немає нічого дивного в тому, що Візантія так довго й успішно протистояла турецькій загрозі, а вираз „латинські завоювання Константинополя“ звучить для їхніх вух так само дико, як для нас, наприклад, „походи Александра Македонського на Норвеґію“…
Я міг би продовжувати й далі, та боюся, що в такому разі моя вимушена передмова загрожує перетворитися в порівняльний аналіз двох історичних ліній — а це не входить у мої плани. Нехай читач робить власні здогадки і припущення — якщо побажає, певна річ. А якщо ні, то нехай сприймає написане як нетрадиційний історичний роман, де вигадані не окремі дійові особи, а всі без винятку персонажі — від слуг і селян до королів і пап; де плодом авторської уяви є не лише конкретні ситуації та життєві колізії, а й події глобального масштабу.
А проте, я цілком усвідомлюю, що запропонований на суд читача роман все ж сильно адаптований до нашої дійсності. Зокрема це стосується термінолоґії, деяких ідіоматичних висловів, особистих імен і ґеоґрафічних назв. Крім того, в тексті згадуються Боккаччо, Петрарка і Данте, а художника Ґалеацці дехто може ототожнити з Джотто чи Мікеланджело, хоча вони жили в різні часи. З іншого ж боку, яке пуття зайве заплутувати читача, кажучи, наприклад, Бордуґала і примушуючи його постійно тримати в думці, що це не що інше як Бордо? Тут я пішов на компроміс, як мені здається, цілком розумний і обґрунтований. А втім, про це судити самому читачеві, а наостанку я просив би його відкласти убік всі книги з історії і на якийсь час забути про їх існування. Якщо ж для зручності орієнтування йому захочеться мати під рукою карту, то для цієї мети згодиться й сучасний атлас світу. А для найприскіпливіших до тексту додаються ґенеалоґічні таблиці й алфавітний список усіх дійових осіб.
