Під час спроби перейти кордон НДР вбито іноземного шпигуна. Знайдені при ньому папери приводять в українське місто Сосновське. Колись, у час фашистської окупації, тут діяв гестапівський агент – невловимий «Привид», який виказав немало радянських підпільників. Він розшукує фототеку гітлерівських агентів, яку, втікаючи з радянської землі, фашисти заховали разом з коштовною колекцією діамантів, розшукуючі які, «Привид» та його поплічники вчиняють тяжкі злочини. Зрештою злочинців викривають і знищують.
Вже зовсім смеркло, коли дільничний уповноважений Гургаль вийшов із штабу народної дружини Першотравневого селища і подався в обхід. У школі робітничої молоді на вулиці Гагаріна був випускний вечір, і виставлений у вікні динамік оглушував перехожих громом модного шейка. Гургаль зайшов до школи і сказав, щоб динамік зняли з вікна – веселитися можна й тихше. Далі повернув на Залісну вулицю. Приземкуваті будиночки за парканами палісадників поринали в сон: то тут, то там у вікнах гасло світло, на вулиці ставало темніше. Якась парочка югнула у хвіртку. Гургаль усміхнувся і прискорив ходу. Біля будинку номер 47 стояли двоє чоловіків. Один, – кремезний здоровань у насунутій на очі кепці, – даючи дільничному дорогу, мовчки посторонився.
Назад він повертався тією ж Залісною вулицею. Було тихо-тихо. Зненацька Гургаль зупинився. Звук, який він почув, скидався чи то на стогін хворого, чи на зойк спросоння. Дільничний прислухався. Звук не повторився, але в глибині палісадника, де він завмер, за якусь мить ледь чутно проскрипіло вікно. Дільничний підійшов до хвіртки і присвітив ліхтариком. Залісна, 47. Гургаль ураз пригадав двох незнайомих, котрих півгодини тому бачив коло цього будиночка, і, відчувши лихе, ступив у двір.
Невеличкий рублений будиночок – таких уже давно не будують навіть по селах – причаївся за розкішними кущами бузку. Півроку тому в ньому оселився машиніст Щербак з дружиною і дитям. Машиністова дружина – чепурненька жінка середнього віку – спершу ніде не працювала, обживалася на новому місці, а нещодавно, влаштувавши синка в дитсадок, пішла на трикотажну фабрику. Про все це дільничний згадав, поки йшов піщаною доріжкою од хвіртки до ганочка.
На ганочку Гургаль поправив кобуру пістолета і рішуче постукав. Ніхто не озвався. Він знову постукав – гучно й настирливо. За дверима почулися кроки, хтось довго роздивлявся дільничного у вічко, нарешті хриплуватий голос спитав:
– Хто?
– Дільничний уповноважений.
За дверима зволікали, та ось клацнув замок, дзвякнув ланцюжок. У коридорі, куди Гургаль увійшов, було темно.
– Увімкніть світло.
– Лампочка перегоріла.
– Тоді зайдімо до хати.
– Там хвора… Заразна.
– Нічого, ходімо, – зажадав дільничний і увімкнув ліхтарик.
Сивоголовий чолов’яга з моложавим обличчям, мружачись од яскравого світла, прикрив очі рукою.
В кінці коридора Гургаль відчув лоскотливий запах якихось ліків. Коли чоловік, що йшов попереду, відчинив двері в кімнату, запах став гостріший. «А тут і справді хтось хворий», – подумав Гургаль і погасив ліхтарик. Хоча при тьмяному світлі нічної лампочки важко було розгледіти велику кімнату, та він одразу помітив у ній розгардіяш: на підлозі валялися подушки, стілець, зірваний із стіни килимок, на ліжку купа одягу. Наступної миті Гургаль відчув, що, крім нього і сивоголового, в кімнаті е хтось третій і цей третій стоїть у нього за спиною. Зненацька його вдарили ззаду по голові чимось важким…
Опритомнів Гургаль од кашлю. Густий ядучий дим роздирав легені, сліпив очі. В кімнаті танцювало полум’я. Горіли шпалери, дощата фарбована підлога, стільці, велика шафа. Нічого не тямлячи, – голова тріщала від нестерпного болю в потилиці, – Гургаль підвівся і, звідки тільки сили взялися, кинувся до дверей. Вони були відчинені. Але і в коридорі, перетинаючи дорогу до виходу, бушував вогонь. Гургаль позадкував у кімнату. Чманіючи від спеки й чаду, спробував пробратися туди, де, здавалося йому, було вікно. На ньому вже тліла тужурка, штани. Прикриваючи обличчя картузом, Гургаль пробився до вікна, розчинив його навстіж, судорожно вдихнув свіже нічне повітря. Він уже виліз на підвіконня, коли раптом наче з-під землі почув приглушений стогін. Обернувся. Полум’я гуготіло в кімнаті, і саме звідти линув ледь чутний зойк, благання про допомогу. Якусь мить дільничний ще стояв на підвіконні. Ні, він не думав про себе, він намагався збагнути, звідки ж чути стогін. Потім, натягнувши на голову тужурку і насунувши на самі вуха картуза, вихопив із кобури пістолет, тричі вистрелив у чорне, як сажа, нічне небо і стрибнув назад у палаючу кімнату, пробираючись туди, де за великою шафою стояло старомодне ліжко…
Тим часом прокинулася Залісна вулиця: в сусідніх будиночках загрюкали двері, забряжчали відра… У дворі забігали напіводягнені люди.
– Ланцюжком од колонки ставайте! Передавайте відра! – гудів чийсь бас.
– Ганно! Ганно! О господи, вона ж у хаті! – лементувала перелякана жінка. – Мати і дитятко горять!
– Рубай двері!
– А може, через вікно?..
– Ганно! Ганно! Та що ж це таке?!
– Треба б чоловікові в депо подзвонити.
– Він у поїздці.
– Лий із цього боку!..
Зненацька люди у дворі завмерли: з вікна палаючого будинку показався: чоловік з якимось довгастим згортком у руках. На ньому димів одяг, а одне плече міліцейської тужурки вже охопили язички полум’я. До чоловіка кинулися з відрами, облили водою, хотіли підхопити під руки, та він подав згорток:
– У лікарню негайно! Ще живий.
Якась огрядна жінка в домашньому халаті зойкнула, підхопила згорток.
