«У кафе книгарні «Барнс енд Нобл» я часто розмовляв про Мамеса Башевіса Зінгера. Він зізнався, що прототипом героїні у своєму знаменитому романі «Шоша» (за цей роман Зінгер отримав Нобелівську премію), була моя мама. Він говорив, що такі обмежені, дурні жінки – найцінніше, що є в єврейському народі: «Доки такі жінки народжуються і поки вони з нами, доти єврейський народ існуватиме. Такі обмежені єврейські жінки мудріші за всю премудрість «Тори» і всю велику німецьку філософію. Бог спочатку створив аїдіше маме, на це у нього пішло шість важких днів. Створити все інше виявилося справжньою нісенітницею, цього Всевишньому знадобилося лише кілька миттєвостей…»
Я вийшов з підземки на Юніон-сквер. Щойно скінчився дощ, асфальт був мокрим, в калюжах відображалися… Ні, це неправда, я не бачив, що відображалося в тих калюжах. В них могли бути і небо у повільних пошматованих хмарах, і ще не запалені ліхтарі, і ятки крамарів на зеленому ринку. Цілком можливо, там промайнув якийсь фермер-бородань з Пенсильванії, який продавав мед у круглих скляних банках, або рум’яна міцна фермерша з півночі штату з охайно викладеними на ятці яблуками, цибулею, картоплею і свіжим хлібом; або продавці риби, соку, кленового сиропу, домашнього яблучного вина, — та хто і що завгодно могло потрапити в «об’єктиви» тих калюж на Юніон-сквер, коли в п’ятницю вранці я вийшов з підземки.
Місце, де я працюю, знаходиться недалеко від станції метро, на 11-ій стріт. Там, в амбулаторній клініці, на мене чекають пацієнти. Злі, втомлені, змучені — вони страждають на різні психічні порушення. Кожному з них щось від мене потрібно.
А ще в п’яти хвилинах ходьби від станції метро, але в протилежному від клініки напрямку — знаменитий книжковий магазин «Барнс енд Нобл». Там на мене теж чекають в кав’ярні на третьому поверсі, де я зазвичай замовляю каву або чай із круасанами.
В кінці робочого тижня, в п’ятницю вечором, я часто туди заходжу. Цей книжковий магазин із безліччю стелажів і полиць, зі сходами ескалаторів, що повільно повзуть, упливаючи кудись під саму стелю, створює в мене відчуття якогось погибельного лабіринту, куди легко увійти, але звідки важко, ба навіть, неможливо вибратись: один ряд книжкових полиць перетікає в інший, античність зміняється Середньовіччям, а потім добою Просвіти, віра — безбожжям і, сягнувши піку сучасності, все починає рухатись у зворотному напрямку, знову по ескалаторах, з поверху на поверх.
Чи не так і ми — націлюючись у майбутнє, неминуче повертаємось у минуле. Чи не помираємо ми у ту мить, коли народжуємось? Чи не прощаємося ми навіки з кимось, коли кажемо цій людині «здрастуй»?
Я не знаю, мамо, як ти кричала, коли народжувала мене. Не знаю і не можу цього пам’ятати.
Кажуть, немовля зазнає справжнього шоку, полишаючи материнське лоно і з’являючись на світ Божий. Кажуть, що там, в материнському лоні, затишно, м’яко і тепло. Там раювання, те саме раювання, яке протягом багатьох століть шукали багато філософів і богословів, споруджуючи складні інтелектуальні конструкції, наче риштування навколо храму. Але до храму мало хто з них потрапив.
Може, храм блаженства — це і є материнське лоно, де таємничо зароджується нове життя, де існують небо, зірки, навіть Бог і янголи — все те, що є у Всесвіті?
До мене, мамо, в твоєму лоні лежала моя старша сестра Лія, а потім був зачатий і мій старший брат, котрий народився мертвим, тому що тебе під час вагітності недбалі лікарі заразили гепатитом, вбивши тим самим дитину, якій ти хотіла подарувати життя.
Може, цим мертвонародженим немовлям був я? Ні, мені здається, ним був хтось інший, мій брат. Ще дитиною, дізнавшись про цей факт з батьківських розмов, я звідав дивне почуття провини і радощів водночас, тому що якби народився він, навряд батьки схотіли би ще одну, третю дитину.
Але мені важко уявити, мамо, що ти змогла би відмовитись від цієї думки і не схотіла би народити мене.
Я добре пам’ятаю, як народився мій син, як на акушерському столі у шпиталі «Квінс» кричала моя дружина. Була друга година ночі, акушеру подзвонили додому і повідомили, що приїхала його пацієнтка з Брукліна і в неї перейми. Акушер наказав зробити їй знеболюючий укол і пообіцяв швидко приїхати.
Поки він вдома мився, голився, вдягався, потім заправляв пальним машину, медсестра-негритянка зрозуміла, що чекати вже не можна і треба приймати пологи. Вона підключила монітори і почала давати вказівки моїй дружині: «Притисни підборіддя до грудей! Ось так. А зараз штовхай! Штовхай його так, наче сидиш на унітазі і в тебе закреп. Сильніше! Сильніше!»
Нарешті приїхав лікар.
Я тримав руку дружини, гладив її чоло в холодному поті і дивився на монітори, на яких у вигляді ліній відображалося просування дитини до виходу.
Господи милий, як вона волала, моя дружина, народжуючи нашого сина! Укол знеболюючого або не подіяв, або його виявилося недостатньо. Як би там не було, але я ніколи не міг уявити, що людина може ТАК горлати. Я бачив пацієнтів у відділенні «Швидкої допомоги» із переламаними руками і ногами, з кулями в животі, я бачив наркоманів в ломках. Я бачив збитих машинами людей, чув їхні стогони і крики. Але все це — ніщо у порівнянні з несамовитим галасуванням породіллі. Після цього я вже не сумнівався, що людина походить від тварини. Так горлати може лише тварина. Я вважав, що у людини немає стільки душевного резерву, щоб вмістити стільки болю, недостатній об’єм легень і досить слабкі голосові зв’язки, щоби зродити такий крик.
