Тоді ж — у 1956 і 1957 роках — Іво Андрич отримує й перші українські переклади своїх творів. Вони мають цікаву історію, що також досить яскраво характеризує ту епоху: талановитий закарпатський письменник і перекладач Семен Панько освіту здобував у Будапешті, де й познайомився з вихідцями з інших окраїн колишньої Дунайської імперії, в тому числі з сербами й хорватами, від яких навчився сербохорватської (так її тоді називали) мови. Після Другої світової війни й приєднання Закарпаття до України Семен Панько починає активно публікуватися як оригінальний письменник і перекладач. Смерть Сталіна означає кінець затяжної кризи в совєтсько-юґославських стосунках, і з першими ознаками відлиги в «країні рад» знову починають перекладати юґославських письменників. Панькові випадає приємність перекласти Іво Андрича — на той час ще не відомого в Україні автора. Ось так, завдяки політичному «потеплінню», культові романи «Міст на Дрині» й «Проклятий двір» виходять українською за п’ять років до вручення Андричу Нобелівської премії! Варто відзначити високий естетичний рівень цих перекладів і висловити жаль, що з 1956 року «Проклятий двір» в Україні не перевидавався (після вручення «буржуазної» Нобелівки Андрич в республіках СРСР став небажаним автором).
Та повернімося до Андрича. Цього разу до його непублічного, приватного життя. Здобувши славу й суспільне визнання, Іво не мав одного — щастя і сімейного затишку. Хоча на всіх етапах свого життя він мав доволі активні й різноманітні стосунки з жінками, йому судилося аж до старості залишатися холостяком. Деякі його романи з жінками були бурхливими й короткими, часом навіть лунали звинувачення про адюльтер і любовні трикутники; натомість з іншими жінками він підтримував стосунки довжиною в роки, але переважно платонічні й епістолярні (про його любов у листах можна б написати окремий роман!). Одні вважали, що він не одружується, оскільки боїться, що це заважатиме його творчості, інші ж пліткували, що його вимоги занадто високі і любить насправді він тільки себе самого.
Та була одна жінка, яку Іво Андрич любив довгі десятиліття — Міліца Йованович (Бабич). То була нещасна любов, бо Міліца була заміжньою й любила свого чоловіка Ненада. Але водночас дуже тепло, ніжно, з любов’ю ставилася до Андрича. Цей любовний трикутник проіснував як мінімум двадцять років, бо ще в середині 30-х Андрич забирає Ненада з собою на роботу в Посольство в Берліні, а злі язики плещуть, що все це тільки для того, щоб і Міліца була поруч. Хай там як, а Іво Андрич був людиною винятково шляхетних манер і ніколи не дозволив собі переступити поріг і зруйнувати чужу сім’ю. Навпаки, навіть у лихоліття Другої світової, коли Ненад потрапив у концтабір, Іво Андрич підтримував Міліцу і всіляко сприяв звільненню її чоловіка.
Стати справжньою парою Іво Андрич і Міліца змогли тільки в 1958-му, коли Ненад помер після довгої й виснажливої хвороби. Це був шлюб зрілих, літніх, самодостатніх людей, яким випало прожити дуже складне, часом навіть лиховісне життя. Андричу на той момент було 66 років — і він вперше відчував себе щасливим. Після одруження він отримує перше власне житло, адже до того жив на зйомних квартирах і в готелях. Іво Андрич усе життя жив як монах: аскетичні інтер’єри, тверде ліжко й мінімум речей, які можна швидко спакувати у валізу. За майже сім десятиліть найкоштовнішою його власністю була домашня бібліотека на кілька тисяч екземплярів. Тепер і бібліотека, і старий запеклий холостяк нарешті отримали свій дім, джерело спокою й затишку.
Здавалося, на старості літ Іво Андрич уже не зможе отримати більше — він був прославленим і любленим письменником, а тепер ще й коханим чоловіком. Але в 1961 році — абсолютно несподівано для нього самого — письменнику присуджують найвищу світову відзнаку за літературні досягнення. Нобелівську премію Андричу дають за «епічну силу, з якою він віднаходив теми й зображував людські долі, видобуті з історії його країни». Як і заведено в Нобелівських звичаях, імена конкурентів, які того року розглядало журі, оголосили тільки через 50 років. Тоді й виявилося, що Іво Андрич випередив Лоренса Дарела, Джона Рональда Толкієна, Джона Стейнбека, Едварда Форстера, Альберто Моравіа і Роберта Фроста. Нічогеньке товариство!
Втім, поки весь світ аплодував Іво Андричу, на батьківщині його чекав радше холодний прийом. Річ у тім, що керівник Юґославії Йосип Броз Тіто приятелював з іншим великим письменником — хорватом Мирославом Крлежею, і саме його вважав гідним найвищої премії. Але з Нобелівською премією в кишені й світовою славою це вже не Тіто був потрібен Андричу, а Тітові — Андрич. Врешті влада гідно вшановує письменника, обсипає його новими званнями й відзнаками, але самому Андричу вже не хочеться галасу — він прагне тиші, сімейного затишку і гармонії. Грошовий еквівалент Нобелівської премії у повному обсязі письменник передає на розвиток бібліотечної справи в його рідній Боснії.