Проте деякий час він нічого не підпалював — хоча б так. Здавалося, усе повернулося до норми. Шерифа-батьковбивці не стало: він був у Ґері, чіпляв фари до «доджів» («чіпляв колеса на шмаровози», як казала його мати). Мати знову працювала в кав’ярні. Усе було добре. Звісно, над горизонтом бовваніли цистерни «Чірі Ойл», схожі на велетенські відбілені бляшанки, а за ними здіймався дим із заводів Ґері (міста, у якому жив шериф-батьковбивця), і можна було подумати, що там щось горить. Він часто загадувався, як би спалахнули ті цистерни. Трьома окремими вибухами, що порвали б його барабанні перетинки на дрантя та підсмажили очі просто в орбітах? Трьома стовпами вогню (отець, син та святий шериф-батьковбивця), що місяцями палали б і вдень, і вночі? Чи, може, узагалі б не горіли?
От і дізнається. Лагідний літній вітерець задув перші два сірники, і він кинув їх на поцятковану заклепками сталь. Праворуч, біля загорожі, що сягала йому до колін, він побачив жука, який кволо борсався в калюжі бензину. «Я мов той жук», — сяйнула йому зневажлива думка. Що це за світ, у якому Господь не просто дозволяє тобі потрапити у велику липку халепу, як тому жукові — у калюжу бензину, а й полишає напризволяще? Борсаєшся годинами, днями… а в його випадку — цілими роками. Цей світ заслужив, щоб його спалили. Він стояв, схиливши голову, і тримав у руці третій сірник напоготові, чекаючи, коли вітерець ущухне.
———
Коли він повернувся, деякий час його кликали психом, дурбецалом і сірником, та Карлі Єйтс, який на той час був уже на три класи попереду, згадав про сміттєві бачки, і те прізвисько причепилося намертво. Коли йому виповнилося шістнадцять, з дозволу матері він кинув школу («А що ти хочеш? Його скалічили в Терр-От. Мала б гроші — засудила б. Шокова терапія… Електричний стілець — ось що воно таке!») і влаштувався на роботу до «Скрабби-Дабби»: намилити фари, намилити пороги, помити склоочисники, протерти дзеркальця. Гей, містере, може, вам іще й воском пройтися? Якийсь час усе йшло своїм звичаєм. Люди гукали до нього на вулицях, з проїжджих автомобілів питали, що сказала старенька Семпл (вона вже чотири роки як лежала в могилі), коли він спалив її пенсійний чек, питали, чи не напудив він у ліжко після того, як спопелив той будинок у Седлі. Вони стояли біля цукерні або у дверях бару й кричали один до одного, що треба сховати сірники та погасити цигарки, бо он іде Чувак-Сміттєбак. Тепер ті голоси належали фантомам, а от коли з пащек темних провулків або з протилежного боку вулиці в нього зі свистом летіло каміння, він не міг не зважати. Якось із машини по ньому кинули напівпорожньою бляшанкою пива — вона поцілила йому в лоба, і він упав на коліна.
Таке було його життя: голоси, вряди-годи летюче каміння й «Скрабба-Дабба». В обідні перерви він сидів там, де й сьогодні, їв сендвічі з шинкою, латуком і помідорами, які йому робила мати, дивився на цистерни «Чірі Ойл» та міркував, як саме вони злетять у повітря.
Таким було його життя, та тільки до того вечора, коли він усвідомив, що стоїть у вестибюлі методистської церкви з п’ятигалонною каністрою та розляпує всюди бензин — найбільше дісталося наваленій у кутку купі старих збірок із гімнами. Дональд зупинився й подумав: «Це погано, навіть гірше — це ТУПО. Вони знатимуть, хто це, знатимуть, навіть якби це зробив хтось інший, і тебе посадять». Він думав, нюхав бензин, і в голові, наче кажани у дзвіниці з привидами, тріпотіли й кружляли чужі голоси. А тоді губи повільно розтяглися в усмішці, і він нахилив каністру та побіг центральним проходом до вівтаря, розхлюпуючи пальне, наче наречений, який запізнився на весілля й настільки сповнений хіттю, що розбризкує на ходу гарячу рідину, яку б належало приберегти для першої шлюбної ночі.
Потім він побіг назад у вестибюль, дістав із нагрудної кишені єдиний дерев’яний сірник, чиркнув ним об застібку-блискавку на джинсах та кинув вогник на купу просякнутих паливом книжечок, точно в ціль, шурх! — і наступного дня він уже їхав повз чорний закопчений каркас методистської церкви до виправної колонії Північної Індіани.
Через дорогу від «Скрабби-Дабби» стояв Карлі Єйтс, прихилившись до білої стіни. З рота в нього стирчала цигарка «Лакі страйк», і Карлі гукнув йому напутні слова — епітафію, вітання й прощання: «Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?»
