— Неправда, — озвалася Рита й шморгнула носом. — Просто… я почала усвідомлювати, що сталося. Як от… як от із тим бідолашним у парку… Мені подумалося, що ніхто не ловитиме тих покидьків, ніхто не посадить їх за ґрати. Вони зроблять це ще раз, якщо заманеться. Як тварини в джунглях. І все почало здаватися дійсним, справжнім. Розумієш, Ларрі? Розумієш? — Рита звернула до нього заплакані очі.
— Так, — озвався він.
Проте його досі брали нетерплячка й зневага. Звісно ж, усе по-справжньому, хіба могло бути інакше? Вони були в самому центрі, спостерігали за розвитком подій. Його мати померла, померла просто в нього на очах, і невже Рита натякала, що вразливіша до того, що відбувається? У нього не стало матері, а в неї — мужика, який катав її на «мерседесі», однак якимось дивом її втрата була ніби страшнішою. Так от, хер там. Хер там.
— Будь ласка, не злись на мене, — сказала Рита. — Я буду старатися.
Сподіваюся. Дуже на це сподіваюся.
— Та все гаразд, — мовив Ларрі й допоміг їй підвестися. — Ну ж бо. То як? У нас багато роботи. Ти готова?
— Так, — сказала вона, однак на її обличчі знову з’явився вираз, як тоді, коли він заговорив про яєчню.
— Виберемося з міста, і тобі покращає.
— Справді? — вона глянула на нього безпорадними очима.
— Авжеж, — бадьоро озвався Ларрі. — Авжеж, покращає.
———
Спершу вони вирушили за припасами.
«Спорттовари» на Мангеттені були зачинені, але Ларрі знайшов довгу залізну трубу й розбив вітрину. Сигналізація загорлала на порожню вулицю, хоча в цьому не було жодної потреби. Ларрі вибрав собі великий наплічник і прихопив трохи меншу сумку для Рити. Вона спакувала для них дві зубні щітки й по два комплекти одягу (узяти більше він не дозволив) і тепер несла все в льотній сумці «ПанАм», що знайшлася в шафі. Ті зубні щітки видалися йому трохи абсурдними. Рита вбралася для прогулянки в модні вкорочені брюки з білого шовку та легку блузку. Ларрі йшов у линялих джинсах та білій сорочці з підкоченими рукавами.
Вони склали до наплічників тільки сухо заморожені продукти. Ларрі сказав, що безглуздо навантажуватися ще чимось, зокрема й одягом, адже все, що потрібне, можна просто підібрати на іншому березі річки. Рита апатично погодилась, і його знову штрикнула її байдужість.
Після внутрішньої суперечки Ларрі прихопив із собою малокаліберний «вінчестер» та двісті патронів. То була чудова гвинтівка. Він зняв із запобіжника на гачку цінник і недбало впустив його на підлогу — там значилася ціна в чотириста п’ятдесят доларів.
— Ти впевнений, що нам це стане в пригоді? — насторожилася Рита.
Вона й досі мала при собі сумочку з пістолетом.
— Гадаю, краще взяти, — відповів Ларрі.
Він думав про страшну смерть покликача страховиськ, та йому не хотілось цього казати.
— А, — кволо озвалась вона, і по очах Ларрі зрозумів, що вона думала про те саме.
— Як рюкзак, не заважкий?
— Ой, ні. Зовсім. Справді.
— Ну, з часом поважчає. Скажеш, як втомишся, трохи понесу.
— Зі мною все буде гаразд, — усміхнулася Рита.
Вони повернулися на хідник. Вона подивилася в обидва боки.
— Ми йдемо з Нью-Йорка.
— Так.
Рита повернулася до Ларрі.
— Я дуже рада. Почуваюся так… ох, наче в дитинстві. «Сьогодні ми йдемо в похід», так казав мій батько. Пам’ятаєш, як це було?
Ларрі всміхнувся у відповідь, згадавши вечори, коли мати казала йому: «Ларрі, у «Крéсті» показують той вестерн, що ти хотів глянути. З Клінтом Іствудом. То як?»
— Здається, справді пригадую, — відповів він.
Вона стала навшпиньки, потягнулася, поправила наплічник.
— Подорож починається, — а тоді додала так тихо, що Ларрі не зрозумів, чи правильно розчув: — «Дорога в’ється й нас веде…»
— Що?
— Це з Толкіна, — сказала Рита. — З «Володаря перснів». Для мене ця пісня завжди означала початок пригод.
— Що менше пригод, то краще, — сказав Ларрі, та мимоволі зрозумів, що вона має на увазі.
Рита й досі дивилася на вулицю. Біля перехрестя дорога скидалася на вузький і загачений автівками каньйон, що пролягав між високими скелями з бетону та скла. Було таке враження, наче всі мешканці міста вирішили припаркуватися на вулиці.
— Я літала на Бермудські острови, Ямайку, в Англію, Монреаль, Сайґон та Москву. Але не була в поході із самого дитинства — відтоді, як батько водив мене з Бесс до зоопарку. Ходімо, Ларрі.
———
