Вони пішли швидше. Паща тунелю була просто попереду. Її блокували дві величезні військові вантажівки, що стояли ніс у ніс. Там, де хідник спускався до виходу, лежали ще кілька трупів. Ваговози закривали майже весь прохід, і, якби їх там не було, Ларрі з Ритою помітили б світло значно раніше. Вони вилізли на бампери вантажівок і протиснулися між машин. Рита не зазирнула досередини, а от Ларрі подивився. Там лежали напівзібраний автомат на тринозі, коробки з набоями та контейнери з речовиною, яка могла бути сльозогінним газом. І ще три трупи.
Щойно вони опинилися зовні, їх оповив зволожений дощем вітер, і Ларрі подумав, що його чудовий, свіжий запах виправдовує всі жахіття. Він сказав про це Риті. Вона кивнула й прихилилася головою до його плеча.
— Однак я б не повернулася туди навіть за мільйон доларів, — зауважила Рита.
— За кілька років ми будемо користуватися грошима замість туалетного паперу, — відказав Ларрі. — Тож не будемо про них.
— Але ти певний, що…
— Що це трапилося не тільки в Нью-Йорку? — Він показав пальцем. — Дивись.
Пропускні будки стояли порожніми. Середня перетворилася на купу битого скла. Дорожні смуги, що вели на захід, були вільні аж до обрію, а зустрічні — ті, що вели до міста, яке вони щойно полишили, — загатили нерухомі автівки. На узбіччі лежала неохайно накидана купа мерців, і її пильнували кілька чайок.
— О Господи милосердний, — простогнала вона.
— До Нью-Йорка хотіло потрапити стільки ж людей, скільки й намагалося з нього втекти. Не знаю, для чого взагалі було ставити блокпост із боку Джерсі. Певне, вони й самі не знали. Якийсь розумник вирішив поганяти підлеглих, створити видимість роботи…
Рита сіла на дорогу й заплакала.
— Не треба, — сказав Ларрі.
Він опустився навколішки біля неї. Пережите в тунелі ще не вивітрилося з голови, і він не міг злитися на цю бідолашну жінку.
— Рито, усе гаразд.
— Що гаразд? — рюмсала вона. — Що гаразд? Бодай щось гаразд?
— Хай там як, а ми вибралися. Це вже щось. І ще свіже повітря. Правду кажучи, Нью-Джерсі ще ніколи не пахнув так добре.
Ці слова заробили йому кволу усмішку. Ларрі глянув на подряпини, які лишили на її щоці та скроні скалки кахлів.
— Варто було б зайти до аптеки та обробити порізи перекисом водню, — сказав він. — Ти зможеш іти?
— Так, — Рита подивилася на нього з такою тупою вдячністю, що йому стало ніяково. — І знайду собі нове взуття. Якісь кросівки. Робитиму лише те, що казатимеш. Справді.
— Я накричав на тебе, бо засмутився, — стиха промовив Ларрі, змахнув волосся з її лоба та поцілував подряпину над правим оком. — Я не такий уже й поганий хлопець.
— Головне — не кидай мене.
Він допоміг Риті підвестися та обійняв її за талію. Вони повільно рушили до пропускних будок, проминули їх і пішли далі, залишивши Нью-Йорк позаду.
У центрі Оґанквіта був невеличкий парк із гарматою часів Громадянської війни та військовим меморіалом. Після того, як помер Ґас Дінзмор, Френні пішла посидіти біля озера з качками, щоб покидати в нього каміння й поспостерігати, як ширяться водні кола на спокійній поверхні, розбиваючись об латаття, що облямовує береги.
Позавчора вона відвела Ґаса до пляжного будинку Генсонів. Френні злякалася, що, коли зволікатиме й далі, Ґас уже не зможе пересуватись і місцем його довічного ув’язнення (певне, її предки скористалися б саме таким евфемізмом — страшним, однак влучним) стане спекотна маленька буда біля пляжного паркінгу.
Вона здогадувалася, що Ґас помре того вечора. Його бив жар, він марив, мов божевільний, двічі випадав із ліжка й тинявся спальнею старого містера Генсона, перевертаючи речі, перечіплявся, падав, знову підводився. Він гукав до людей, яких там не було, говорив із ними, дивився на них, а його емоційний стан змінювався від веселощів до переляку. Френні навіть почало здаватися, що невидимі співрозмовники Ґаса справжні, а вона — привид. Дівчина благала Ґаса, щоб він повернувся до ліжка, але для нього її не існувало. Френні доводилося повсякчас відступати вбік, бо, якби вона не зійшла з дороги, Ґас збив би її з ніг та пройшовся просто по ній.
Урешті він повалився на ліжко, і енергійне марення перейшло в непритомність — Ґас важко дихав, хапаючи ротом повітря, і Френ подумала, що це вже передсмертна кома. Та коли вона зазирнула до нього наступного ранку, він сидів у ліжку й читав ковбойський роман у м’якій палітурці, який знайшов на полиці. Ґас подякував їй за те, що вона про нього піклується, і дуже переймався тим, що міг кепсько поводитися минулого вечора.
