Жінка опустила стару чорну пательню в сіру воду в раковині — зашипів метал. А вона майже не змінилася, думав Ларрі. Набрала трохи літ (зараз їй мав бути п’ятдесят один рік), дещо посивіла, та у волоссі, охайно зібраному в сітку, лишалося вдосталь чорноти. Вона була вдягнена в просту сіру сукню — певне, то її робоча одежина. Живіт так само напинав корсаж, та тепер, мабуть, трохи більше. «Мамо, зізнавайся, ти трохи погладшала? Ото й усі ґрунтовні зміни?»
Ларрі почав струшувати попіл на блюдце від філіжанки, але мати висмикнула його з пальців сина й натомість поставила попільничку, яку завжди тримала на полиці. На блюдце вихлюпнулося трохи кави, і йому здавалося цілком природним збивати попіл туди. Попільничка ж була докірливо, бездоганно чистою, і бруднити її здавалося наругою. Мати завжди чекала слушної нагоди й уміла так розставляти пастки, що всі кісточки позбиваєш і починаєш белькотіти, як дурень.
— Отже, вирішив повернутися, — сказала Еліс. З форми для випічки пирогів від «Тейбл Ток»[41] вона взяла мочалку «Брілло»[42] та заходилася вимивати сковорідку. — Що ж привело тебе додому?
«Та, знаєш, ма, один друг розкрив мені очі на правду життя — покидьки подорожують зграями, і цього разу вони взялися за мене. Однак я не знаю, чи годиться тут слово «друг». Він поважає мене в музичному плані приблизно так само, як я шаную «1910 Фрутґам Кампані»[43]. Та це він порадив мені вдягнути подорожні черевики, і хіба Роберт Фрост не говорив, що дім — це місце, де тебе завжди приймуть?» Та вголос він сказав дещо інше:
— Гадаю, мамо, я просто скучив.
Вона пхикнула.
— Це тому я отримувала стільки листів?
— Писака з мене ніякий.
Він повільно погойдав цигаркою вгору-вниз — повітрям попливли димні кільця.
— Мені почулося, чи ти щось сказав?
— Кажу: кепський із мене писар, — усміхнувся Ларрі.
— Писати не навчився, та як матір переговорювати, зовсім не забув.
— Вибач, — сказав він. — Як ти, мамо?
Вона поставила пательню в сушарку, витягнула з раковини затичку й витерла з почервонілих рук мильну піну.
— Непогано, — сказала вона, підійшла та сіла за стіл. — Інколи спина поболює, та ліки маю. Живу-поживаю.
— І що, відколи я поїхав, усі хребці сидять на місцях?
— Ой, лише одного разу вискочили, та доктор Голмс із ними впорався.
— Мамо, ці мануальники — самі… — «самі пройдисвіти», — хотів докінчити він, та вчасно припнув язика.
— Самі що?
Перед її кривою посмішкою лишалося тільки ніяково знизати плечима.
— Ти вільна, білошкіра й повнолітня. Якщо на тобі спрацьовує, чудово.
Вона зітхнула й дістала з кишені упаковку «Лайф Сейверів» зі смаком гаультерії.
— Мені вже далеко за двадцять один. І я це відчуваю. Хочеш?
Ларрі зиркнув на видавлену цукерку й похитав голову, тож вона вкинула її до свого рота.
— Та ти ще дівчисько, — пустив він у дію свою фірмову суміш лестощів і кпин — матері це завжди подобалося, та цього разу вона лише ледве всміхнулася. — З’явився на горизонті якийсь цікавий чолов’яга?
— Цілий табун, — відповіла вона. — А в тебе?
— Ні, — серйозно сказав він. — Чоловіків не було. Кілька дівчат, а з мужиками дефіцит.
Він сподівався на сміх, та замість цього знову примарна усмішка. «Я її збентежив, — подумав Ларрі. — Ось у чому річ. Вона не знає, чого я приїхав. Три роки, поки мене не було, вона не чекала моєї появи. Вона воліла б, аби я зник і не повертався».
— Ларрі, ти геть не змінився, — мовила вона. — Легковажний, як завше. Не заручився? Маєш дівчину?
— Сканую горизонт, мамо.
— Усе як завжди. Принаймні ти не приїхав, аби розказати, що зробив дитину якійсь милій католичці. Мушу віддати тобі належне. Ти був або дуже обережним, або дуже чемним, або ж тобі просто щастило.
Він щосили намагався втримати на обличчі нейтральний вираз. Це вперше в житті його мати заговорила з ним про секс — досі на такі розмови й натяку не було.
— Хай там як, а життя навчить, — сказала Еліс. — Подейкують, що холостякам весело живеться. Та це неправда. Старієш, пісок сиплеться, іржавієш, як містер Фрімен. Він мешкає у квартирі на першому поверсі — завжди стовбичить біля вікна та чекає, коли війне вітер.
Ларрі гмикнув.
— Чула по радіо ту твою пісню. Кажу людям: «Це мій син. Це Ларрі». Більшість не вірить.
— То ти її чула?
Він зчудувався, чому вона не згадала про це передусім, чому замість цього вони патякають про всяку дурню.
— Звісно, її постійно крутять на тій рок-н-рольній хвилі, яку полюбляють молоді дівчатка. Станція Дабл’ю-РОК.
— І тобі сподобалося?
— Не більше, ніж решта подібної музики. — Вона прицвяхувала його поглядом. — Гадаю, що почула в словах кілька неоднозначних натяків. Точніше, непристойних.
Він упіймав себе на тому, що знову соває ногами, і припинив.
— Та ж воно мало б здаватися… пристрасним, мамо. Ото й усе.
Раптом його обличчя залилося рум’янцем. Він ніколи б не подумав, що сидітиме з матір’ю на кухні та обговорюватиме пристрасть.
— Пристрасть має лишатися в спальні, — твердо мовила вона, цим закривши обговорення естетичної вартості його хітової платівки. — Ще й голос змінив. Звучиш, як ніґер.
— Зараз? — розвеселився Ларрі.
— Ні, по радіо.
