Нік знизав плечима. Вивернув порожні кишені. Тоді він стиснув кулаки та помісив повітря. Від цього в голові знову гримнув біль, а шлунком прокотилася нова хвиля нудоти. На довершення він легенько торкнувся кулаками голови, закотив очі та повиснув на ґратах. А тоді знову показав на порожні кишені.
— Тебе пограбували.
Нік кивнув.
Чоловік в уніформі розвернувся й пішов назад до офісу. За мить він з’явився з тупим олівцем та блокнотом. Зверху на кожній сторінці був напис «НОТАТКА», а під нею — «Зі столу шерифа Джона Бейкера».
Нік розвернув блокнот до чоловіка, постукав по імені гумкою на кінчику олівця й звів брови в німому запитанні.
— Ага, то я. А тебе як звати?
«Нік Андрос», — написав хлопець. Він просунув руку крізь ґрати.
— Не буду я тиснути тобі руку, — похитав головою Бейкер. — Ти ще й глухий?
Нік кивнув.
— То що з тобою вчора трапилося, хлопче? Док Соумз із дружиною мало не переїхали тебе, як гіллячку.
«Відлупцювали й пограбували. За милю від забігайлівки на Головній вул., «У Зака» зветься».
— Той гадючник — не місце для дітлахів, Бабалуґо. Та й пити тобі ще зарано.
Нік обурено мотнув головою. «Мені вже двадцять два, — написав він. — Невже я не можу випити пива без того, щоб мене за це побили?»
Бейкер прочитав його слова із сумною усмішкою.
— Як бачиш, у Шойо інакші звичаї. Маєш тут якісь справи, хлопче?
Нік вирвав із блокнота аркуш, зім’яв його в кульку й впустив на підлогу. Та не встиг він узятися за відповідь, як крізь ґрати шугонула рука й ухопила його за плече сталевою хваткою. Нік рвучко задер голову.
— За порядком у цих камерах слідкує моя дружина, — сказав Бейкер, — і я не бачу жодної потреби в тому, щоб ти тут смітив. Підніми й викинь в очко.
Нік зігнувся, скривившись від болю в спині, і підхопив із підлоги паперову кульку. Він підійшов зі сміттям до туалету, кинув його у воду, а тоді поглянув на Бейкера та звів брови. Шериф кивнув.
Нік повернувся до ґрат. Цього разу він писав довше, і олівець над блокнотом аж пурхав. Бейкер задумався над тим, що, мабуть, навчити глухонімого читати й писати було хитромудрим завданням, і, певне, у цього Ніка Андроса під чубом непогана апаратура, раз він усе вловив. У Шойо, штат Арканзас, були індивіди, які так цього нормально й не навчились, і в Зака збиралася саме така публіка. Та навряд чи про це здогадається хлопчина, якого щойно занесло до їхнього міста, чи не так?
Нік просунув записник крізь ґрати.
«Я багато подорожую, та я не волоцюга. Учора весь день працював на Річа Еллертона — десь за 6 миль західніше звідси. Я вичистив його сарай + накидав сіна на горище. Минулого тижня я ставив паркан у Воттсі, шт. Окл. Ті, які мене відлупцювали, забрали мою тижневу зарплатню».
— Ти впевнений, що працював саме на Річа Еллертона? Ти ж знаєш, я можу це перевірити.
Бейкер вирвав сторінку з Ніковим поясненням, склав її вчетверо та сховав у нагрудну кишеню.
Нік кивнув.
— Бачив його собаку?
Нік кивнув.
— Що то був за пес?
Нік показав Бейкеру, щоб той дав йому блокнота.
«Великий доберман, — написав він. — Але лагідний. Не злий».
Бейкер кивнув, розвернувся й пішов назад до офісу. Нік стояв біля ґрат і спостерігав за дверима. За хвильку Бейкер повернувся з великою в’язкою ключів, відімкнув камеру та відкрив ґрати, відсунувши їх убік.
— Заходь до офісу, — сказав Бейкер. — Будеш снідати?
Нік похитав головою, а тоді показав на мигах, наче щось наливає та п’є.
— А, кави? Второпав. З вершками та цукром?
Нік похитав головою.
— П’єш, як справжній мужик, так? — засміявся Бейкер. — Ходімо.
Бейкер рушив попереду, і хоча він говорив, Нік не знав, що саме, бо бачив не губи, а спину.
— Я не проти товариства. У мене безсоння. Таке, що сплю я не більш ніж три-чотири години. Жінка хоче, шоб я з’їздив у Пайн-Блафф до одного модного лікаря. Якщо так буде й надалі, то візьму й поїду. Ну, сам подивись — п’ята ранку, ні світ ні зоря, а я сиджу й наминаю яйця зі смаженою картопелькою із сусіднього придорожнього кафе.
Він розвернувся на останній фразі, і Нік уловив лише «із сусіднього придорожнього кафе». Хлопець звів брови й знизав плечима, висловлюючи спантеличеність.
— Та байдуже, — сказав Бейкер. — Принаймні такому молодому парубкові.
В офісі шериф налив Нікові чашку чорної кави зі здоровецького термоса. Бейкерів недоїдений сніданок стояв на розкритій обліковій книзі, що лежала посеред робочого столу. Він сів і підсунув їжу. Нік відсьорбнув кави. У роті запекло, та смакувала вона чудово.
Він постукав шерифа пальцем по плечу, а коли той звів очі, потер живіт і задоволено підморгнув.
— А то, — усміхнувся Бейкер. — Моя жінка Джейн варила.
Він закинув до рота половину смаженого яйця, прожував, а тоді тицьнув виделкою в бік Ніка.
— А ти молодець. Наче той мім. Гадаю, з комунікацією проблем у тебе не виникає, хіба ні?
Ніг погойдав рукою в повітрі. Comme çi, comme ça[54].
— Я тебе не затримуватиму, — мовив Бейкер, вимочуючи хлібом жир. — Однак скажу ось що: якщо трохи лишишся, то, може, піймаємо тих типів, що тебе відгамселили. Ти в ділі?
Нік кивнув і написав: «Думаєте, зможу повернути свою зарплату?»
