Темний чоловік крокував і всміхався. Брейдентон являв собою лаз до труби, а їх були тисячі — труб, якими пересувалися божевільні з книжками й бомбами в руках. Труби утворювали цілу систему з прихованими, проте очевидними для втаємничених вказівниками. У Нью-Йорку його знали як Роберта Франка, і коли Франк казав, що він чорношкірий, ніхто не ставив під сумнів його слова, хоча шкіра в нього була дуже світла. Разом із чорношкірим ветераном В’єтнаму (нестачу ноги йому компенсував надлишок ненависті) він уколошкав шістьох копів у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. У Джорджії він був Ремзі Форрестом, далеким нащадком Нейтана Бедфорда Форреста[108], і, вдягнувши біле простирадло, Флеґґ узяв участь у двох зґвалтуваннях, кастрації та спаленні ніґерського гетто. Та це було дуже давно, на початку шістдесятих, під час зародження руху за громадянські права. Інколи йому здавалося, що він народився в тій боротьбі, адже майже не пам’ятав, що було раніше, окрім того, що він із Небраски й до старших класів ходив разом із клишоногим рудим хлопцем на ім’я Чарльз Старквезер[109]. Краще пригадувалися марші за громадянські права 1960 та 1961 років: бійки, нічні грабунки та церкви, що вибухали так, наче всередині розрослося якесь чудо й стіни не витримали його потужності. Пам’ятав, як у 1962 році його занесло до Нового Орлеана, де він зустрів хворого на голову молодика, який роздавав брошури, що закликали Америку облишити Кубу в спокої. Хлопець мав прізвище Освальд, і Флеґґ узяв у нього трохи брошурок — кілька тих старих пожмаканих папірців і досі було при ньому, в одній із його численних кишень[110]. Він входив до сотень різних комітетів відповідальності[111]. Брав участь у демонстраціях проти дюжини тих самих компаній на територіях ста різних коледжів. Він писав запитання, які найбільше спантеличували привладних тюхтіїв, коли вони приходили читати нотації, і щойно ті можновладці бачили його вишкірене, пломенисте обличчя, вони полохалися й тікали з трибуни. Окрім цього, він ніколи не виголошував промов на мітингах, бо мікрофони заходилися істеричним виттям і вибивало струм. Однак він писав промови, і в кількох випадках ті призводили до бунтів, перевернутих автівок, студентських страйків та кривавих демонстрацій. Деякий час у сімдесятих він знався з чоловіком на ім’я Дональд Діфріз і порадив йому взяти прізвисько П’ятірка. Він допоміг скласти план, який вилився у викрадення спадкоємниці, і саме він запропонував позбавити її розуму замість того, аби просто отримати викуп. Він зник із невеличкого дому в Лос-Анджелесі, де Діфріз та інші згоріли, за двадцять хвилин до того, як туди вдерлася поліція[112]: він крався вулицею, цокаючи своїми запилюженими розношеними чобітьми, а на його обличчі вигравала вогняна посмішка, від якої матері хапали дітей і тягли їх до хати, а у вагітних починалися передчасні перейми. І пізніше, коли замели залишки угруповання, вони пам’ятали тільки те, що з ними був іще хтось — може, хтось важливий або ж просто тусовщик… чоловік без певного віку, якого звали Ходаком, а інколи — Буґіменом[113].
Розмірено й невблаганно Флеґґ крокував далі. Два дні тому він був у Леремі, штат Вайомінг, — підривав електростанцію разом з екотаж-групою. Сьогодні він на трасі 51, між Ґрасміром і Ріддлом, на шляху до Маунтін-Сіті. Завтра він буде в іншому місці. І він був щасливішим, ніж будь-коли, бо…
Він зупинився.
Бо щось наближалося. Він відчував це, і йому здалося, ніби в нічному повітрі з’явився той запах. Так, дійсно: звідусіль до нього линув гарячий аромат кіптяви — наче Бог вирішив улаштувати пікнік, і вся цивілізація піде на барбекю. Жар уже розпікся — білуватий, пухнастий зовні, а всередині червоний, як очі демона. Він був грандіозним, чудовим.
Наближався час його перевтілення. Він народиться вдруге: його витисне в пологах пизда якоїсь велетенської пісочного кольору тварини — і ця тварина вже лежала, утупившись у порожнечу палаючими, як два сонця, очима, звивалася в переймах і повільно совала лапами, між яких ключем била кров.
Він народився в часи змін, і надходила нова пертурбація — вона бриніла в атмосфері, у лагідному ранковому повітрі штату Айдахо.
Час переродження майже настав. Він знав. Інакше з якого дива в нього раптово прокинулися магічні здібності?
Повернувши розпашіле обличчя до темних небес, готових до приходу світанку, він заплющив очі. Сконцентрувався. Усміхнувся. Запилюжені стоптані підбори його чобіт почали здійматися над дорогою. Дюйм. Два. Три дюйми. Усмішка перетворилася на вишкір. Тепер він зринув уже на фут[114]. Піднявшись на два фути, він завис над дорогою, а під ним злегка клубочилася курява.
Він відчув, як на горизонті зажеврів світанок, і спустився на шлях. Час іще не настав.
Та вже скоро.
Шкірячись, він рушив далі, виглядаючи місцину, де б залягти й переспати день. Уже скоро, і поки що цього знання було вдосталь.
