Процес полностью

Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що він не скоїв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Ґрубах, його хатньої господині, щодня на восьму годину ранку носила йому сніданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще ніколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не підводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боці вулиці і тепер з не баченою досі цікавістю приглядалась до нього, а тоді, водночас здивований і голодний, погукав куховарку. В двері нараз постукали й зайшов чоловік, дотепер К. ще не бачив його у цій квартирі. Він був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тіла вбрання, схоже на дорожні костюми, мало всілякі складки, кишеньки, пряжки, ґудзики та ще й пояс і тому, хоч годі було второпати, навіщо те все, видавалося дуже практичним.

— Хто ви? — запитав К. і підвівся на ліжку.

Чоловік, проте, не звернув уваги на ці слова, немов з йо­го появою треба було змиритись, і натомість запитав сам:

— Ви гукали?

— Анна мала принести мені сніданок, — мовив К. і спробував, не вдаючись до слів, уважно придивитись до не­знайомця, поміркувати й визначити, хто він, власне, такий. Але той не дав йому цієї змоги, бо підійшов до две­рей, прочинив їх і сказав комусь, хто, здається, стояв біля самого порога: «Він хоче, щоб Анна принесла йому сніданок». У сусідній кімнаті розлігся регіт, проте годі було визначити, сміється одна людина чи декілька. Хоча така відповідь не сповістила незнайомцеві нічого, чого б він не знав уже давніше, цей непроханий гість обернувся до К. і немов наказав йому:

— Неможливо.

«Дивна річ, — подумки мовив К., зіскочив з ліжка і притьмом надягнув штани. — Зараз подивлюся, що там за люди в тій кімнаті і як фрау Ґрубах пояснить мені цю ситуацію». К. одразу звернув увагу, що він не наважився заговорити вголос, — отже, певною мірою визнав за незнайомцем право бути присутнім у кімнаті, — але така несміливість видалася йому незначущою. Та чужинець, здається, прочитав його думку, бо сказав:

— Може, вам краще залишатися тут?

— Я й тут не залишусь, і не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви.

— Та я хотів як краще, — промовив чужинець і тепер уже сам відчинив двері.

К., як і намірявся, повільно ступив до сусідньої кімнати, і попервах йому видалось, ніби з учорашнього вечора там нічогісінько не змінилось. То була вітальня фрау Ґрубах, і, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографіями кімната стала трохи просторіша, ніж звичайно, проте одразу помітити таке збільшення простору було годі, тим паче, що головна зміна полягала в присутності чоловіка, який сидів із книжкою коло відчиненого вікна і тепер відірвав від неї очі.

— Чого ви вийшли з кімнати? Хіба Франц нічого не казав?

— Казав, але чого вам від мене треба? — відповів К. і озирнувся, на мить перевівши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц і тепер став у дверях. Потім глянув у вікно і знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цікавістю підступила до вікна, щоб і далі приглядатися геть до всього. — Я хочу бачити фрау Ґрубах, — проказав К. і, наміряючись іти, вдав, немов виривається від обох чоловіків, хоча ті були далеченько від нього.

— Hi, — заперечив чоловік біля вікна, кидаючи книжку на стіл і підводячись. — Вам нікуди не можна, ви за­ареш­товані.

— Я вже бачу, — кивнув головою K. — А за що?

— Ми тут не для пояснень. Зайдіть до своєї кімнати і чекайте. Ваш процес тільки-но на початку, тож про все ви дізнаєтесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межі своїх обов’язків. Але, сподіваюсь, нас ніхто не чує, крім Франца, а він і сам усупереч інструкціям занадто приязний з вами. Якщо вам і далі так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого.

К. захотів сісти, але аж тепер побачив, що в кімнаті є тільки отой стілець біля вікна.