І пам’ятатиме: як хтось інший у ній дивився на все те (потроху поринала в якийсь летаргічний сон і вже майже не відчувала холоду): як за кілька метрів попереду виринає зі строю молода жінка і майже відразу — темна піна дівчачого волосся, потім — як жінка схиляється над дівчинкою і знімає вовняний джемпер через кучері, які ще хвильку буруняться, а потім — як білий джемпер летить короткою дугою в купу на чорні штани і безрукавку старого, а потім світла блакитна поплінова сукеночка, легке падіння панчіх і зіслизання з купи дрібненьких черевичків, а тоді тремтіння жінки, яка бере дівчинку на руки, ніби затуляючи свою наготу. Врешті уповільненим невпевненим рухом жінка підіймає зі снігу свою червоно-синю ногу, але до того як робить крок, обертається всім тілом, мов на рухомій сцені, міцно притискаючи до себе дитя і затуляючи його руками, і питає якимось хриплим, але не тремтливим голосом: «Прошу ласкаво, коли… дійде черга? Моя мала… застудитися», — тоді вояки обмінюються двома-трьома поглядами, і вона бачить, як нахабний голобородий вояк низько вклоняється, майже торкнувшись чолом снігу та жінчиних синіх ніг, і чує його писклявий голос:
«Дійде вчасно, прошу пані. Буде для малої жидівочки
Всередині, за два-три метри від кабін, у кризі прорубано ополонку, а через неї перекинуто дошку (то була дошка зі старого трампліна); час від часу цивільний (то був сторож пляжу), коли дірка забивалася, проштовхував трупи під лід великою тичкою; бачила навіть те, що зараз вперше почула від пана Розенберґа: навіть і це пережила — може, тому, що знала Кенєрі: