Псалом 44 полностью

Жана лежала долілиць на соломі, спершись на лікті, сховавши обличчя в долонях; її ноги легенько погойдувалися. Гризла соломинку і дивилася крізь шпарину в бік загорожі. Тоненьке лезо світла час від часу ковзало її обличчям і розсікало густу темряву барака; тоді Марія, не повівши головою і не заважаючи дитяті, яке спало на ній, могла бачити Жанин профіль з соломинкою у вустах.

«Вона помре до світанку, — голос артикулювався без її волі; згодом, немов сама до себе: — Треба повернути Полі простирадло». Тоді почула стримане Жанине зітхання і подумала Це відповідь, і відразу почула її шепіт:

«То краще для неї. Розумієш: завтра буде важче померти. Вже за годину-дві буде важче»; а потім: «Вже важче померти».

«Через надію, чи не так?» — запитала вона.

«Не знаю, — сказала Жана. — Може, й через надію». Потім підвелася, і Марія, хоча й не бачила, зрозуміла, що Жана встала подати Полі бляшанку з водою; «Тепер уже помирає людина, — сказала Жана. — Розумієш: людина, а не тварина».

Потім вона повторила сказане раніше, хоч навіть не думала про це, бо думала Треба повернути Полі простирадло, думала про те, чи Поля чула гармати, було б краще, якби не чула, але тільки промовила:

«Так, через надію»; а Жана знову сказала:

«Дотепер помирала тварина. Здається мені, так було легше померти».

Вона не відповідала, відчувала тільки, як від нерухомого лежання і вологи терпне її тіло: мокрі пелюшки, що ними обгорнулася від живота і до середини стегон, випускали якусь крижану вологу, що в’їдалася в шкіру; у неї було таке відчуття, ніби шкіра стала в’язкою і гнилою, мов у мерця, їй навіть здавалося, що то вже й не шкіра, а драглиста маса, яка налипла на її кості разом із мокрими шматами. Але дитині не холодно; подумала: вона склала Полине простирадло вчетверо і постелила його на мокрі пелюшки, так, що волога не доходить до дитини. Не можна було класти мокрі пелюшки на живіт, подумала вона. Я ж могла обгорнути ними лише стегна. І трусики не можна було знімати, ще мені тільки менструації бракувало, вона така нереґулярна, досить лише невеликого переохолодження; і тоді подумала, що краще було б встати і вбрати трусики, а пелюшки спустити трохи нижче. Зараз, мабуть, минула тільки дев’ята, а Макс подасть знак лише після другої, тоді потрібно буде рушати, і їй стало лячно від думки, що ноги геть змерзнуть і вона перетвориться на якусь скрижанілу масу. Тож потрібно щось зробити, передусім спустити вологі пелюшки нижче і повернути Полі простирадло. Але тоді, на самісінькій межі руху, яким хотіла підняти дитину і перекласти, щоб хоч трішки випростати ноги і повернути простирадло Полі, вона зупинилася, приборкала вже майже народжений рух і відчула, як її тілом пройшов легенький струм (який мав би привести в дію її руку) і завмер на кінчиках пальців: Поля помре, подумала вона і з гіркотою відчула, що саме ця думка гальмує її кінцівки, — не через остаточне усвідомлення, що Поля не піде з ними (це вона тямить: навіть якщо та залишиться при житті до другої години, вона все одно не зможе піти з ними), а через примирення з тим фактом, що Поля з ними не піде.

«Жано, — сказала вона, а зрозумівши, що та поворушилася, повела далі: — Допоможи мені витягнути Полине простирадло з-під дитини».

«Воно потрібніше їй, дитині, — відповіла раптом Жана. — І тобі… Розумієш…» — ще до того, як вона встигла щось подумати і сказати, почувся шурхіт соломи і легкий удар бляшанки.

«Вже й так запізно, — сказала Жана. — Для Полі вже запізно…»

«Котра година?» — запитала вона, і тієї ж миті тонке лезо світла ковзнуло Жаниним обличчям, і вона побачила, як поворухнулися її вуста:

«Ще немає півночі. Думаю, ще не північ».

Марія лише тоді поворушила своїми промерзлими ногами.

«В мене почалася менструація, — сказала вона. — Так мені здається».

«Це через страх, — сказала Жана; тоді виправилася: — Через збудження».