Насправді ж галас зчинився через те, що городяни з шаленою швидкістю розкуповували вміст яток, а міська варта бігала туди-сюди зі стурбованими обличчями, з алебардами на плечах і стискаючи в руках рулони паперу з наказами. За таких умов мандрівники непомітно зливалися з натовпом.
Шенк звернувся до Катаріни:
– Як ти хочеш потрапити до замку?
– Спершу мені потрібна нова сукня. Давай швидко знайдемо дешеву швачку. Ще мені треба зачесатися, тож знімемо кімнату в заїжджому дворі. Ти ж знайди спосіб повідомити іншим, де ми, бо вони приїдуть пізніше за нас, а коней у них немає. Ну ж бо, ходімо, – наказала Катаріна, ніби напередодні ввечері згадала, що вона аристократка, або ж до неї дійшло, наскільки вразливими перед нею були чоловіки, які її оточували.
Підготовка зайняла кілька годин. На щастя, у кравчині була досить гарна і дешева сукня, яка потребувала лише кількох поправок. Знайшлася також кімната в заїжджому дворі, тож Катаріна вимила обличчя і руки та зачесала волосся на південний манер, розклавши пасма по боках голови. З такою зачіскою і в блакитній сукні з тафти вона виглядала дуже гарно. Шенк і Світлий теж привели себе до ладу.
Графиня окинула їх критичним поглядом.
– Гаразд. Нам би не завадило ще трохи спорядження....
Найманець заскреготав зубами.
– Ти щойно витратила майже всі наші гроші, – зауважив він.
– Нема над чим роздумувати. Поїхали.
Вона по-жіночому сіла на здобутого ними коня, який заіржав, здивувавшись легкій вазі. Чоловіки взяли сивка і мула за поводи, і вся команда вирушила довгою звивистою дорогою, що тягнулася через усе місто, до замкової брами, розташованої між двома крилами. Фортеця Бірштайн була невеликою, але гарно розташованою і зі смаком збудованою, до того ж у розгалуженні річки, і тому її так важко було здобути, незважаючи на її середньовічне походження і високу брилу, нічого не варту перед обличчям сучасної артилерії. Як і передбачала Катаріна, побачивши дворянку на породистому коні, охоронці навіть не зупинили їх – одразу відчинили ворота. Коли мандрівники зупинилися на подвір'ї, мажордом привітався з ними і запросив Катерину всередину. Він критично оглянув її супутників.
– Його милість Шенк – це мій ескорт, він піде зі мною. Світлий, звичайно ж, пошукає собі місце в стайні, чи не так, Світлий?
– Зрозуміло! – радісно вигукнув селянин і потягнув тварин до будівель, що виднілися неподалік. Для нього цей наказ означав готових до флірту жінок зі стайні та м'яку солому для сну.
Мажордом крутив носом на Шенка, але повів їх обох у бічну залу, де на них уже чекав герцогський камергер, молодий, широкоплечий дворянин з одутлим обличчям і барвленими сурмою бровами.
– Вельможна пані, мене звуть Матіас Лібіх, я камергер його герцогської високості Вільгельма Отто, герцога Бірштайнського. Чи можу я дізнатися ім'я цієї шляхетної пані?
Катаріна зробила ввічливий кніксен.
– Мене зовуть Катаріна Тесалія фон Бессерер цу Тальфінген, я графиня у Тальфінгені в Швабії.
Потім почалося тривале узгодження того, хто була несподіваною гостею, що складалося переважно з обміну іменами низки двоюрідних братів і сестер його герцогської високості. Зрештою, камергер, явно задоволений ступенем спорідненості Катаріни з правлячою родиною, ввічливо підсумував розмову:
– Я майже впевнений, що його високість прийме графиню. Мені оголосити пані?
– Попрошу, дякую.
– А тим часом, – камергер клацнув пальцями, і до кімнати, мов привид, прослизнув лакей, – я залишаю вельможну пані в його дбайливих руках. Гельмут! Вина для панства!
Слуга приніс напій за кілька хвилин. Поки вони чекали, Катаріна і Шенк потягували вино і оглядали кімнату. Це була мисливська кімната, в якій, окрім столу і стільців, були розміщені десятки трофеїв: роги, шкури і навіть повне опудало вовка. Люб'язний лакей повідомив, що ця кімната є великою гордістю родини – назва "Бірштайн" нібито походить від якоїсь нині забутої формули, пов'язаної з полюванням. Новоприбулі нудьгували, потягуючи вино і розглядаючи оленячі та лосині роги.
– І що тепер? – запитав Шенк.
– Тепер чекатимемо на аудієнцію у герцога. Якщо він захоче нас прийняти, то прийме.
– Прийме?
– Швидше за все, так. Ти ж чув камергера.
– Щось я йому не довіряю.
– Ти коли-небудь був у замку?
– Був, у вашому!
– Я питаю про салони, а не про стайні.
– Тоді ні.
– Тоді і не заважай.
Через півгодини до них підійшов мажордом, якого вони зустріли раніше у дворі.
– Пан герцог чекає на пані у передпокої, – повідомив він, зігнувшись у придворному поклоні. – А для пана на кухні теж приготували їжу.
