Еркісія чекав на це лише кілька секунд. Ніколи раніше його не охоплювала така поривчаста лють, яка, наче лава, затопила його розум і випалила дотла. Смерть Херцбрудера, жорстока і безглузда, розбудила в ньому те, про що він завжди знав, але ніколи не дозволяв собі навіть припустити, що це було. А це була люта ненависть.
Він кинувся на Міліуса, щосили штовхнувши того до стіни. Адреналін пузирився в його жилах. Він встромив онімілі пальці лівої руки в очі алхіміка, який пронизливо закричав. Правою рукою монах вирвав кляп, потім смикнув за полотняну торбинку, що висіла на поясі Міліуса, в якій – як він встиг побачити раніше – худорлявий чоловік тримав каталізатори. По підлозі покотилися різноманітні предмети. Еркісія витягнув закривавлені пальці з очниць алхіміка і вихопив з землі перший-ліпший каталізатор: під пальцями він відчув згорток паперу. Краще й бути не могло.
Не підводячись з колін, він показав рукою на дві групи охоронців, які, побачивши моторошну сцену, перестали сперечатися і, заважаючи один одному, попрямували до нього. Він вигукнув початкове слово
Лібіх коротко крикнув, а потім голос у нього перехопило в горлі. Він впав на коліна і видав химерний звук, який неможливо описати – суміш стогону і хихотіння. Його очі вилізли з орбіт. Він перевернувся на лівий бік і руками почав смикати і рвати на собі одяг, ніби той його палив. Кожен наступний рух ставав повільнішим і менш виваженим, наче камергер втрачав контроль над своїм тілом. Раптом чоловіка вирвало фонтаном крові на підлогу, забризкавши обличчя і волосся. Його ще деякий час нудило – в блювоті були червоні клапті, схожі на шматки внутрішніх органів. Нарешті його почало трясти. На його штанах розцвіли темні плями сечі та фекалій. З виряченими очима, залитими кров'ю і залишками власних нутрощів, він смикався на підлозі в агонізуючих конвульсіях, розповсюджуючи сморід жовчі та лайна.
Протягом п'яти секунд цього моторошного видовища всі, включно з Еркісією, який ніколи раніше не використовував цей
Шенк озирнувся. Катаріни не було. Він помітив прочинені бічні двері, через які вона, мабуть, вислизнула під час всієї драми. Герцога теж ніде не було видно – він, очевидно, теж втік, скориставшись сум'яттям. Молодий найманець подивився на непритомного, а може, і вже мертвого Міліуса з закривавленим обличчям, на камергера, що лежав у калюжі крові та сечі, на обгорілого вартового і труп незнайомого йому чоловіка, що сумно звисав з дошки, до якої вони були прив'язаний. Нарешті він кинув довгий погляд на іспанця в пошарпаній сорочці, що стояв перед ним навколішках.
– Іди, – прошепотів він іспанською, опускаючи меч.
Еркісія насилу підвівся – його ноги все ще заніміли. Стискаючи в руці штабку свинця, він кинувся до бічних дверей, на які йому вказав найманець. Він не мав жодного уявлення, де знаходиться – їх везли із зав'язаними очима – але до Фульди було не більше тридцяти чи сорока миль. Найважливішим зараз було вийти з-під досяжності Вільгельма.
Він пробіг наосліп через кілька кімнат, поки не опинився в широкому коридорі, яким і вирішив піти. Коли добіг до великих замкнених дверей, то відчув, як щось жалить під грудною кліткою. Монах подивився вбік і побачив кинджал у руці дівчини, яка його визволила. Вона, швидше за все, сховалася в темній ніші біля дверей, почувши кроки.
– Гадаю, ви не хочете більше бачити його високість? – запитала вона.
– Не маю жодного бажання. Так само, як і ви, гадаю. Чому б нам не об'єднати зусилля?
Катаріна кивнула і відвела кинджал.
– Засув занадто важкий для мене, – сказала вона.
