Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.
Кроків двадцять зробив, за спиною — вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!
Тицьнув на кнопку — заглухни!
— Доброї ночі, — із темряви.
Він — ого! Очі — до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п'ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий аргумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці — і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.
— Доброї ночі, — знову. — Чуєш, синку... Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш... — замовк. — Та ні! Спочатку скажи — звати як?
— Навіщо вам? — іронічно всміхнувся той. — А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.
— А-а, жарти у вас тут такі...
Хлопець не розчув. Озирнувся на міст — на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба.
— Що?! — розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.
Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів... Німо. Здригнувся, повільно і важко — ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають — посунув до Дніпра. Очима по воді... Нікого.
— Що за... — тремтячою рукою по чолу. — Що за...
На міст — нікого. У воду — нікого... Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав... На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі... Жарти у нас тут... Жарти, жарти... Не могла ж вона, дійсно, кинутися... У воді нікого. Щось воно...
Мобільний невчасно.
— Рома? Моя дівчина... на моїх очах кинулася з мосту...
— Так... Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!
Очима — на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги — не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.
На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги — не дали свіжої крові.
Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися.
Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити — чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.
Для годиться Свиря зіп'явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.
— Е-ех, пропав Божий дар...
Микишка брови насупив, на дівча глянув.
— Люба... — хтів лагідно, та щось у горлі стало. — Як звешся?
— Get out, — глухо. Сльозу втерла.
Свиря очі витріщив. Микишку в бік — штрик.
— Святий Боже! Що за ім'я таке поганське — Гетаут?! Казав же — турки! А ти все «ляхи, ляхи»...
— Та чого б це туркам по християнському раю вештатися?
— Отож! Мабуть, несила нехристам, вони й скочать у Дніпро. А ми, дурні, слідом...
Микишка знов на дівча очі скосив.
— І з чиїх така? — із сумнівом.
— Ні з чиїх. Сама по собі...
На ноги непевно зіп'ялася... І пішла геть. Мокрою спідницею обліплена, як зранений вояка бинтами. Ні тобі — «дякую», ні — «хай вас Бог береже». Точно — з турків.
Свиря проводив дівча недобрим поглядом, приклав до живота долоню.
— Куме! Їсти хочеться. Ото б зараз саламахи затовкти.
— Дивись...
Микишка з осторогою взяв зі сходинки мобільний телефон, спантеличено потрусив ним, наче від того незрозуміле приладдя враз пояснило б свої секрети. З телефону бризнула вода.
— Гетаут лишила.
— Кинь гидоту. — Свиря озирнувся. — Пішли собі притулок у раю шукати. Може, надибаємо на когось із рідні чи, якщо Божа ласка, товаришів-серденят зустрінемо.
Микишка вкинув мобільний за пазуху. Кивнув — підемо.
Київський Поділ ще багатий на щурячі кутки. Поряд із пафосними новобудовами — стара та давня архітектурна розкіш. По ранжиру. Якій пощастило потрапити до списку пам'яток, тій — реставрація. А іншим... На підфарбований фасад глянеш — чисто стара повія на заробіток налаштувалася. А як затягне в арку-горлянку та викине у внутрішньому дворику — то отут вам і справжній старий Поділ. Облуплені стіни, дерев'яні веранди, персональні сходи-драбини до помешкань на другому поверсі, сарайчики з поламаними дверима, огірки упереміж зі страшенно красивими ружами під єдиною на увесь двір вишнею. І крім знаних кожним житцем дворику котів ніхто не сміє по тій красі товктися. Навіть щури, бо, хоч житці і вчать котів за щурами ганятися, ті однаково тут царюють.
