Вранішній серпанок над Дніпром утопив промислові пейзажі на берегах. Любі здалося: катерок гойдається посеред неосяжного ватяного килима. Варто простягнути руку — запросто відірвеш білий шмат на згадку. Та руки зайняті — вчепилася у борт, вдивляється... Десь таки мають бути береги. Нема? Так он чого Любі не хочеться повертатися... Берегів нема. Нема куди йти. — Не передумала? — поруч із Любою стала Галка.
Люба перелякалася. Раптом хазяйка дивного старенького катерка сама передумала і зараз викине її геть?
— Ні...
— Ну то хоч посміхнись! Відпливаємо! — крутнулася і зникла.
У череві катерка задирчав двигун. Катерок здригнувся, жваво врізався у ватяний килимок і за мить вже безжально перекроював його швидким рухом на свій лад.
— А де вітер? — здивувалася Люба. — Де вітер?
Розкинула руки, сміялася. Підставляла лице прохолодному повітрю, лише вітру не було. Та що вітер?! І без нього Любу огорнуло карколомне відчуття абсолютної, нічим не обмеженої свободи. Де ділися філософські сумніви «мчимо, та недвижні»? З поважним бурмотінням Дніпром рухав маленький катерок, на ньому стояла струнка рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці, і, здавалося, не двигун і ніс суденця, а її бурхливий захват прокладає катерку шлях у вранішньому серпанку. Руки вгору — небо не так вже й високо... Озирнулася — пісня... І тільки коли з туману випірнув і посунув на катерок пішохідний міст, що веде на Труханів острів, схаменулася.
— Що це?!
Запаморочилося. Картинки темні — вниз, до води, померти...
— Коли ж посміхнешся, Любо? — гукнула Галка від штурвала на палубу. Усі вибухи Любиних емоцій пропустила за справами.
Розгубилася. Туман враз розсіявся. З берегів сонце віддзеркалюється: від вікон, від бань золотих.
— Галко! Хіба до Десни вниз за течією?
— Ні, — конкретна. — У мене справа на хвилину, а потім подамося до Десни.
— А... Добре. — І зникла радість.
Над катерком мости — пішохідний, міст метро, Патона. Всілася посеред палуби, коліна до грудей. Події страшної ночі й досі не склалися в єдину логічну картину. Щось дуже важливе випадало з пам'яті, і Люба ніяк не могла пригадати, що саме. Ніч. Вони з Максом їдуть набережною... Любі весело до болю... Вереск гальм. Ось вона біжить мостом... Ні! І Іе це... Щось інше... Той день, тільки раніше... Сонце. Пагорб біля Співочого поля. На сцені вусатий гуцул грає на баяні. Слухачі на зеленій траві.
— Сьогодні ввечері на нас чекають мої батьки, — сказав Макс. — Ти їм сподобаєшся.
Вона не відриває погляду від вправних пальців гуцула-баяніста. Киває. Кладе голову на Максове плече.
— Дивись... Це мама і тато біля Ейфелевої вежі. — Макс показує екран мобільного. Сміється. — Я спеціально поставив це фото на виклик з дому. У батьків тут такі напружені обличчя, ніби за ними стежить мафія.
Люба кидає швидкий погляд на екран мобільного. Напружені обличчя? І задихається. З екрана Максового мобільного на неї дивляться гладка хазяйка, що їй Люба підклала голки у крісло, та її вічно похмурий пихатий чоловік.
— Любо...
Любі стає смішно. Смішно і весело до болю. Всередині, як у порожній кімнаті, до відлуння у вухах колотиться щось дзвінке як мідяк. Вона ж розуміла... Розуміла, хоч вірити не хотіла, — гармонія їх кохання з нетутешніх реалій. Вона іншого зрозуміти не могла: що ту гармонію знищить.
— Любо...
— Так, дуже напружені обличчя.
Обхопила Максову руку, притулилася.
— Ти їм сподобаєшся, — повторив Макс. — У мене класні батьки.
...За мостом Патона катерок розвернувся і подався назад, у бік Десни. Люба здивувалася, пішла до Галки.
— А як твоя справа?
— Вже, — відповіла Галка.
— Так ми ж... ніби...
— Я ж у твої справи не лізу, — усміхнулася Галка. — Чуєш? А хочеш, я навчу тебе керувати катером?
Люба уявила себе біля штурвала, чомусь у білій бейсболці та білих рукавичках. Розсміялася:
— Давай. А складно?
— Приблизно те саме, що керувати своїм життям, — сказала Галка. Раптом усміхнулася здивовано. — Дивись! — показала на правий берег. — Чоловік літає...
Люба озирнулася на правий берег, але побачила лише легкі хмаринки над Володимирською гіркою.
З чагарнику на дніпровському схилі поблизу Поштової площі Любу спершу побачив Микишка. На сторожі стояв, поки кум Свиря біля лікаря вошкався, усе озирався та добру гілляку в руці стискав. На Дніпро глянув...
— Гетаут, — здивувався. — Чуєш, куме Свиря? Онде Гетаут посеред Дніпра.
— Тобі, куме Микишко, та дурна баба ввижається, бо не така ж вона дурна, щоби знову в Дніпро скочити. А якщо дурна, так хай уже, прости, Господи, топиться.
— Не скочила... На дивному човні стоїть. І біла спідниця тріпотить.
Свиря не повірив. Розігнувся від лікаря, що лежав на траві, придивився.
— Ні, не Гетаут, — засумнівався. Ногою — гуп! Над землею злетів... Вдивився. Таки Гетаут. Сумна. Хай... Хай посумує — через неї Свиря мало Божий дар не втратив.
На землю опустився.
— Ти, куме Микишко, на Гетаут не дивись. Бо зараз з човна у Дніпро плигоне, а ти за нею. А нам, куме, доброго чоловіка врятувати б, а не бабів негодящих!
