Шиллєр всівся за кермо і завів двигун. У руках джек-пот! Тепер — не метушитися, не поспішати, щоби не продешевити, не вляпатися. Кому віддати дядька? Сердюку чи Коноваленку?
— Куди ми... їдемо? — прошепотів дядько. Кривився від болю, все намагався зрозуміти, куди мчить автівка.
— До лікарні, шановний, куди ж іще? Що з вами сталося?
Володимир Гнатович впевнений, що ви давно розглядаєте, як сяють лампи у вашій лікарні, а ви, бачу, знайшли в столиці пригоди на свою голову, — демократично відгукнувся Рома.
— Нічого не сталося... До Володимира Гнатовича найскоріш везіть. Мені його попередити треба і додому вже з ваших хащів вибиратися. Вдома і підлікуюся, — замкнувся у собі дядько.
Рома завівся: ух ти! У столичну політичну гру вступає лисий дядько з провінційної лікарні. «Колотися» не бажає, хоче вкласти якусь важливу інформацію Сердюкові прямо у вуха. А якщо ми...
— Поважаю! Сильна людина! Ніякої лікарні — тільки справи! — на ходу дістав мобільний. — Просто зараз телефоную Сердюку Може, встигнемо...
— А він де?
— У нього за двадцять хвилин авіарейс на Брюссель. Парламентська асамблея Ради Європи, спостерігач від України, але якщо треба...
— От біда! Поки кататиметься — бандюки справу зроблять.
— Та що сталося?! — Рома демонстративно приклав до дядькового вуха мобільний. — Не відповідає.
— На сина Володимира Гнатовича хочуть повісити убивство дівчини, — видав розгублений лікар.
— Що ви мелете, шановний?! — красиво обурився Рома і на підтвердження шквалу емоцій щосили натиснув на гальма.
Бумс! — дядько ледь не в'їхав носом у торпеду. Авто зупинилося. Рома повернувся до лікаря, суворо захитав головою — мовляв, за свої слова треба відповідати. «Йолоп прителепкуватий! — думав презирливо. — Не запам'ятати простих речей — не убивство, а самогубство! І не повісити, а довести причетність... Різні речі! А цій бидлоті, здається, однаково, що...»
— Дівчина жива, — сказав лікар.
Бумс! — Рома відсахнувся, врізався потилицею в бокову стійку.
— Що?!
— Дівчина жива, — повторив лікар. — Володимиру Гнатовичу треба передати... Як узнав — не міг додому поїхати. Хотів попередити, що бандюки планують спаплюжити репутацію шанованій людині. Оце, мабуть, вичікували, виродки, поки він на ту Раду Європи поїде, а самі тут свій шухер-мухер провернуть.
Рома Шиллєр аж губу прикусив від несподіваного азарту. Думки — пасьянсом. Так, так, так... Дівчина жива. Значить, Коноваленку свідок ні до чого. Добре? Погано! Дуже погано! Бо тоді Рома Шиллєр вже не професіонал — патякало пустопорожнє, продав неправдиву інформацію, Коноваленко устряв у хронічну війну з неабияким ворогом Сердюком, щоби на останній стадії прибити аргументом про самогубство, а клята дівчина — жива! Ой, як погано! Ні, з такими новинами додому не відпускають... Коноваленко дядька в районній лікарні у сто разів швидше знайде, ніж тут, під Роминою опікою. З іншого боку — Сердюк і Макс зітхнуть із полегшенням. Сердюку взагалі — троянда в зуби! Після такої звістки на раз-два Коноваленка завалить, а Рома допоможе. Ромі не можна — як гівно в ополонці. Або до одного берега, або до іншого, головне — щоби вчасно. Треба це якось красиво подати, як власну важку і виснажливу перемогу. Бо тоді...
— Чекайте! — схаменувся. — А де дівчина? Звідки така...
— Хлопців двійко з Дніпра її витягли, — відповів дядько, чим остаточно ввів «мордодєла» у стан ступору.
У Роми навіть щоки зблідли. Ні фіґа собі! Ще двійко якихось невідомих рятівників з'являються на горизонті. Щось дуже багато народу. Для справи погано.
— І де... Де дівчина? Де ті хлопці?! — рознервувався.
Іван Степанович обернувся до заднього сидіння і спитав:
— І що казати?
— Кажи, хлопці дочекаються Сердюка і всю чесну правду йому дадуть, — сказав Микишка.
— А раптом той Сердюк нас не побачить? — насупив пику Свиря.
— Е, куме Свиря... Я так собі міркую, сердюк сердюка завжди признає. Серед сердюків зрада не ходила.
Свиря поважно кивнув головою, мовляв, то є чесна правда, на Рому Шиллєра — з підозрою.
— Оце не здається тобі, куме Микишко, що ця іродова душа дуже вже на того жида схожа, через якого я ледь тобі голову не відтяв?
Микишка нахилився вперед і майже впритул глянув на Рому.
— А дідько його душу знає?..
Рома зі здивуванням спостерігав, як лікар обернувся до порожнього заднього сидіння і довго дивився, ніби побачив щось надзвичайно цікаве.
— То де... — не втерпів.
— Хлопці тільки з Сердюком розмовлятимуть, — сказав лікар. — Вони усе знають. І як рятували, і де та дівчина зараз.
— Гетаут зветься! — нагадав лікареві Свиря. — Бусурманка, мабуть.
