— Жива? — Гоцик на мить завмер на підлозі. Перевернувся на спину, дивився у стелю і дрібно-дрібно кліпав очима, врешті якось дивно, похапцем, коротко вдихнув, затулив лице побитими долонями і заплакав.
Макс без сил упав на підлогу поряд із Гоциком, незрячими очима дивився в одну точку, навіщось затулив долонями рот, і, якби не Іван Степанович з Микишкою, хлопці ще би довго приходили до тями.
— Е, хлопче, хлопче! — заквоктав над Гоциком лікар. — Що ти про мене знаєш, щоби таке собі?.. Я проти совісті — ніколи. Жива ваша дівчина.
— Доказ маю, — сказав Микишка.
Доказ? Гоцик і Макс одночасно стихли, Гоцик сів на підлозі, повернувся до Микишки. Микишка обережно дістав з-за пазухи Любин мобільний, поклав на підлогу перед хлопцями.
— Ось! Гетаут кинула.
— Яка Гетаут? — спитав лікар.
— Ми дівчину спитали, як зветься, вона сказала «Гетаут» і пішла геть. А оце біля нас лишилося, — пояснив Микишка. — Тільки воно, здається, подохло...
Це був Любин мобільний. Макс упізнав, Гоцик — абсолютно переконаний. Відлягло... Відлягло... Заворушилися — видихають, видихають... Відлягло.
— Я дебіл! — вибачився перед лікарем Гоцик. — Ви вже пробачте...
— Е, хлопче, хлопче...
— А де Люба? — спитав Макс Микишку. — Не знаєш часом?
— Кум як літав, так бачив — на човні вгору за течією рухалася.
Макс і Гоцик перезирнулися. Тільки тепер, здається, звернули увагу на дивний Микишчин одяг, та цьому можна було би знайти логічне пояснення. Приміром, хлопець — з етноколективу, тільки-но відпрацював програму в нічному клубі. А от розмови дивували.
— Кум — льотчик? — спитав Гоцик.
— Це що? — обернувся Микишка до лікаря.
Іван Степанович всадив Макса з Гоциком на диван, наново поприкладав до синців лід.
— Спробую пояснити, хоча що тут пояснювати? Тут — або вірити, або ні. Я сам попервах лякався дуже..
— Та кажіть вже! — глухо попросив Гоцик.
— Це козак. Точніше козаки... Другий у розвідку пішов. Козаки гетьмана...
— ...Божою милістю гетьмана Війська Запорізького Петра Дорофійовича Дорошенка, — проголосив Микишка. — Старшини серденятських загонів — Микита Сердюк та кум мій Свирид Сердюк.
— Сердюки? — ніяково усміхнувся Макс.
— Сердюки!
— І я Сердюк!
Микишка ледь посміхнувся, простягнув Максові руку.
— Помагай Біг, товаришу. Давно тебе шукали.
Вражений Макс потис Микишчину долоню. Скептично глянув на лікаря.
— Вони не... теє... Не нинішні козаки... — розвів руками Іван Степанович. — 3 давнини...
— Триста сорок років при деревах спали, — пояснив Микишка. — Чисті душі нас бачать, грішні — ні.
Макс із Гоциком знову перезирнулися і саме в цю мить, попри усі закони фізики, крізь зачинені двері до кабінету увірвався кум Свиря.
— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать?
Ох і зрадів. Навколо хлопців забігав.
— З ким билися? З ляхами? — на синці та подряпини.
— Я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Розкажи, куди Гетаут поділася.
— От ти знову про те негодяще! — сіпнувся Свиря. — І згадувати шкода. — До лікаря: — Хоронитися час, поважний чоловіче. Бо той Ромко, що на нашого жида схожий, та той Сердюк, якого ви усе нахвалювали, радилися, як вас нагло вбити і тіло на околиці кинути. А ми проти них — безсилі. Як той Ромко з тим Сердюком злодійські плани складали, так я й під ноги їм кидався, і за руки хапав — не бачать, козолупи! — Микишці: — Ламай двері, куме Микишко, бо загине поважний чоловік ні за цапову душу!
У Макса з Гоциком щелепи відвалилися. Слухали і не могли второпати: що відбувається? Хто ці божевільні? Звичайно, Свирин прохід крізь двері переконував, але після Гудіні професіонали навчилися і не такі фокуси демонструвати.
— Рома Шиллєр і мій батько планують убити Івана Степановича? — врешті подав голос Макс. — Ви це хотіли сказати?
Свиря крутнувся до Микишки. У Макса пальцем тицьнув. — Сердюк?
Микишка кинув.
Свиря усміхнувся.
— Помагай Біг, товаришу! Погана тобі новина — батько твій не сердюк. Зрада у серці. Очі сліпі. Не побачив мене, отож дізнався я про плани його злодійські. Катувати його не будемо, але й жити не дамо.
Ніж для паперу, у Коноваленка поцуплений, дістав.
— Ось! Під ребра в серце!
— Та навіщо депутату вбивати мене? — сумно спитав лікар.
На цій високій-ноті двері відчинилися і до розкішного, але вже трохи розгромленого кабінету увійшов Володимир Гнатович Сердюк.
Картинка — ще та: Посеред кабінету закляк дядько. На дивані сидить Макс із синім від синців лицем, поруч — незнайомий міцний хлопець із так само побитим обличчям. І дивляться не на Сердюка, а ніби на те, що біля нього.
— Ну, Максе... Налякав так налякав. — Володимир Гнатович зробив крок у кабінет, причинив двері. — Пішли... Товариша твого додому довеземо, якщо треба.
— А Іван Степанович? — Макс врешті перевів погляд на батька.
Дядько ніяково посміхнувся і з питанням в очах глянув на Сердюка.
Сердюк зробив вигляд ніби тільки-но побачив лікаря.
— А, Іване Степановичу! Рома розповів мені про ваші пригоди у столиці. Не втомилися? Додому не хочете?
— Попередити вас хотів, що ваші недруги...
